Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

напругу навіть через сидіння. Це ніби їхати автофургоном, у якому несправний гідропідсилювач керма. Ми торкнулися землі набагато швидше, ніж зазвичай, і наша «пташка» аж затріщала від удару. Я відчула, як десь посередині спини щось різко хруснуло, проте біль не міг мене зупинити. Принаймні не сьогодні. Ми приземлилися. Це було досить тверде приземлення, але не катастрофа. Нічого страшного ні з ким не сталося. Ми вижили. Джордж був надзвичайним пілотом і виконав свою роботу. Тепер вийти наперед мали ПРи.

Треба було стерегтися талібів і якось, у дідька, вибратися звідси.

Мої руки швидко пересувалися пультом керування, смикали за ручки й клацали перемикачами — точнісінько так, як нас навчили. Я вимкнула газ і перекрила подачу пального. Команда все робила злагоджено, швидко і спокійно, як, зрештою, вже сотні разів перед тим.

У моїй голові, крім контрольного списку, мимоволі прокручувався сценарій, про який я намагалася не думати. І то не був сценарій фільму жахів. Ми опинилися в реальності, де всюди розкидано СВП, охорони периметра немає, а довкола — гори та бійці Талібану. Я знала, що битимуся до загину. Це набагато краще, ніж попастися в полон і маршувати ворожою територією з мішком на голові.

Я потяглася до гвинтівки, схопила її і вислизнула з вертольота на всипаний камінням майданчик. Мене тричі мобілізували в Афганістан, і я безліч разів літала в зону воєнних дій, але на ворожу територію за огорожею я ступила вперше.

Обернувшись плечима до вертольота, я попрямувала до хвоста й нарешті добре роздивилася поранених, яких ми врятували. В одного солдата (очевидно, найстаршого), який тримав руку на черезплічнику, був такий байдужий вираз обличчя, ніби йому вже нічого не загрожувало. А от хлопець поруч з ним, навпаки, видавався переляканим. Через бандажі на грудях і ногах він не міг рухатися. Напевно, у нього була травма хребта. На щастя, він міг ворушити рукою, тож попросив:

— Подайте мені зброю.

Ті-Джей простяг пораненому його особисту зброю, і, попри всю небезпеку ситуації, ми усміхнулися. Ще один воїн на нашому боці.

Третя поранена була зовсім молодою. Не знаю, які вона мала травми, але її аж трусило, хоч буяло надспекотне афганське літо. Вона сиділа нерухомо, проте очі її метушливо бігали по кабіні й горах. Я нахилилася ближче.

— Гей… гей, поглянь на мене, — сказала я їй, зазирнувши просто в очі. — Щойно в Афганістані підбили наш рятувальний вертоліт. Усі літальні апарати в радіусі ста кілометрів знялися в повітря, щоб урятувати нас. Тож заспокойся. Ми скоро виберемося звідси.

Я встала й повернулася до Ті-Джея, закотивши очі під лоба.

Він кивнув на знак згоди.

— Саме тому не можна дозволяти жінкам працювати в конвоях, — тихо сказав він.

Заплямована власною кров’ю й пальним я сердито зиркнула на нього, але він не помітив.

— Ти, бляха, знущаєшся?

На якусь мить Ті-Джей спантеличився, а потім до нього дійшло.

— Ой, та мова ж не про тебе, Ем-Джей! Ти крута… — пробурмотів він, затинаючись.

Я повернулася до відсіку. У мене не було часу міркувати над словами Ті-Джея щодо начебто моєї винятковості. Він не міг усвідомити, що жінки в одностроях мають такі ж здібності, як і чоловіки.

Наприклад, пілот «Педро-16» — чоловік. Але згадка про те, що в нього не витримали нерви, ще не згасла в моїй пам’яті. До речі, де, в біса, їх носить? Чому вони не приземлилися поруч і не забрали нас? Попри залиту кров’ю руку, я готова битися далі. Готовність битися залежить не від статі, а від характеру конкретної особи.

Відкинувши ці думки, я зупинилася перед відчиненими дверцятами відсіку. Жоден з поранених не мав броні, проте вона була на мені, тож я стала між ними й горами. _____________ став поруч. Він пильно вдивлявся в гори за хвостом вертольота, прикриваючи сектор «від шостої до дев’ятої години». Я взяла на себе сектор «від дев’ятої до дванадцятої». Було приємно стояти пліч-о-пліч із таким спецпризначенцем, як _______________. Я робила все, що мала робити, і відчувала це своїм єством. Упродовж останньої години мене підстрелили таліби, мій вертоліт продірявили кулі і мені довелося екстрено приземлитися на ворожій території. Я можу це зробити. Я не боюся. У ту мить я не помінялася б місцем ні з ким у світі, бо знала: цю роботу найкраще виконаю саме я.

Однак тут і справді було небезпечно. Ми стояли довкола просяклого пальним вертольота, що не міг більше літати, а Ті-Джей знов і знов передавав наші координати по аварійному радіоканалу.

— Мейдей. Мейдей… «Педро один-п’ять», потрібна евакуація.

Наш вертоліт-побратим з несправною зброєю лишався високо в небі й зовсім не виявляв бажання приземлитися.

— Мейдей. Мейдей… «Педро один-п’ять», потрібна евакуація, — знову сказав Ті-Джей.

Я подумала про те, що вертольоти літають у парі, щоб у разі аварії один міг допомогти другому. «Педро-16» уже відмовився взяти на борт наших поранених через страх перевантаження. Тепер ми просили їх підняти ще більшу вагу. Тому й не дивно, що вони не хотіли спускатися.

Однак Ті-Джей і далі кричав у радіо.

— МЕЙДЕЙ! «Педро один-шість», бляха, спускайтесь і заберіть нас!

А потім почалася справжня перестрілка.

Пізніше я читала у звітах, що довкола нас було близько ста п’ятдесяти талібів. Вони мали чіткий план: вивести з ладу конвой, поранити солдата, приманити вертоліт рятувальників і збити його. Цьому планові годилося б запобігти, але ми були тут, і нас щохвилини могли розстріляти. Певна