Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Тільки кохання награвало стукотом сердець величну щиру пісню, котру чули лише двоє, сховавшись від людського гамору.

Мовчали обоє і слухали ту пісню, що бриніла за стуленими вустами.

— Який ви слабий, Іване, — шепнула йому на вухо і глянула в очі, аби пересвідчитися, чи такі вони чисті і ніжні, як були того разу.

— Слабий, Руженко. Айбо для вас я все зроблю, що захочете.

— Пригорніть мене дужче до себе!.. — благає і гладить його кучері.

— Я боюся, — і легенько притулив її до себе.

— Я кажу, що ви слабий! — відскочивши від нього, голосно засміялася. Чомусь зареготався й сам. Сторожко оглянувся, ніби від когось ховався. «Чому вона сміється? З мене? А я з кого сміявся? Гей, ні, отой сміх самохіть вирвався з грудей, бо щастю було тісно у серці…».

Потому знову зустрічалися, кохалися, сміялися…

Перегодя Іван посміливішав. Зайшов одного разу в гардеробну і просто спитав:

— Ти, Руженко, пішла б за мене?

Вона підбігла до нього, приклала теплу руку до чола:

— Температура, здається, нормальна. Що з тобою, колего?

— Ти що, забула моє ім’я?

— Іван Сила! — і раптом посерйознішала. — Ти мене любиш?

— Не знаю. Та коли ми розлучаємося після роботи, переді мною відкривається величезна яма, в котрій я мучуся цілу ніч. Більше я не зможу так, повір мені!.. Я тут дуже самотній…

Ружена замислилась. Обличчя її нагнітилося серйозністю, якоюсь суворістю, стало зовсім не таким, як було хвилину тому. Підвела голову, поправила повісма волосся, що спадало на обличчя.

— Мені треба порадитися з тіткою. Та й самій не завадить добре подумати.

— Тобі одної хвилини досить?

— А ти добре обміркував?

— Добре! — і знову тепло сердець злилося воєдино. — Тебе я вже нікому не віддам — і готово!

— Я й сама не хочу нікого, окрім тебе!..

В цей час Регіна Штаткова повела свого улюбленця в клітку. Отже, один номер залишається до виходу…

Як дивний і незабутній сон, мелькає перед очима той вечір, те, що вже сталося з Іваном…

— Іванку, вас чекають! — вбігла Регіна, бо знала, що він неодмінно буде в Ружени. — Вже прізвище оголосив Грозні.

— Пішли разом, дорогенька!

На манежі вже давно стоїть стіл. А на ньому — дубова дошка, схожа на сволок. Іван бере зі стола великий цвях, показує його глядачам і раптом долонею вбиває в дошку. Уніформісти пробують забрати дошку. Вона не відривається, бо пришита до стола. Іван зубами вириває цвях, і дошка відлітає на манеж. Зал плескає, гримить.

— Мамонтові зуби!

— Си-ла! Си-ла!

Іван стоїть. Чекає, аби віднести з арени артистів. Чомусь не приходять. Де ж Ружена? Що ж би то сталося?

Підбігає Грозні. Шепче Івану на вухо:

— Там якийсь хоче з вами поборотися.

— За кулісами чи тут?

— Де ви хочете, каже.

— Най іде сюди! І Ружені скажіть, аби дивилася!..

— Вона каже, що не боїться за вас.

«Ото добре, що вірить мені, що має надію на мою силу». Іван поправив широкий ремінь. На манеж ступав широкоплечий заводця-головач, що держав перед собою руки, як розсохи.

— Міт-тер-шмідт! — супроводжують німці свого фаворита.

Привіталися-познайомилися. Міттершмідт скинув плащ. Голодним вовком глипнув на Івана. Схопив його за руку. Іван сіпнув собою і відкинув суперника поза себе. Відрахував до трьох, як учив Нейман. Придавив Міттершмідта до себе і перекинув через голову.

Зал закректав, закихкав і затих.

Тільки тепер німці переконалися, що є ще сильніші за їхнього борця. Та гордість не давала примиритися з цим. Німецька пиха здавила мовчанням глядачів у Нейкельні…

Іван, усміхаючись, приймає від дівчат квіти і передає Ружені.

Міттершмідт, очунявши, просить Івана поборотися ще раз.

— Нема часу, гер Міттершмідт. Вже пізно. Приходьте завтра на тренування. Позмагаємося, а чого би ні? Лише добре пофриштикуйте![88]

Пані Герцфертовова вирішила, аби молодята провели свій медовий місяць десь за межами Чехословаччини. Саме на цей час припадають гастролі в Англії. Ружена вже поїде туди втретє. Вона стільки наговорила своєму чоловіку про Лондон, що Івану справді почали привиджатися якісь старі вулиці, Олівер Твіст, крамниця з різними допотопними речами і море, на якому плаває, мов корито, острів Великобританії.

…Поїзд наближався до лондонського вокзалу Паддінгтон. Великий натовп зустрічаючих колисався, рябів, гомонів, як сільське торговище.

Міста, як і люди. У кожного свій характер, свої манери, своя зовнішність, свої слабкості і сила. Лондон не переплутаєш з Берліном, хоча б тому,