Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Так тривало весь перший, другий і, мабуть, частину третього місяця, поки Ром таки не навчився азам легкої танцюючої манери боксу, «уклончикам» і «нирочкам». Жорстким «від корпусу» контрударам і вбивчому свінгу правою. Це була чоловіча школа! Тренування майстер Євгеніч вів жорстко, не даючи передихнути. Й оте його знамените: «Уклончики, хлопчики, уклончики, нирочки. Ручку заворачіваєм» — високим деренчливим голосом — не давало спокою ні на секунду.

Десь на третьому місяці занять Ром вперше вийшов «на область», потім ще, а взимку сталась трагедія, яка тільки підтвердила серйозність вибраного ним спорту.

На другий день товариської зустрічі «універів» у всіх на очах загинув Сашко Ранта.

Клінічна смерть настала на рингу… Сашка відвезли спецмашиною до лікарні, штучно підтримували життя. Він помер за кілька годин, так і не прийшовши до тями: крововилив у мозок.

Євгеніча півроку тягали по судах й ледве не засудили…

Сонячного квітневого ранку, без особливих зусиль потрапивши до фіналу після двох перемог, Ром прийшов до зали боксу й побачив свого останнього супротивника. Претендент на звання чемпіона університету, кремезний хлоп, чорний як араб, з набитими до мозолів гулями на кулаках — чи то інгуш, чи чеченець. Цілком застрашливий з виду «качок», з м'язами, налитими силою. Добре, що не афганець… Розминаючись перед боєм, Ром відчув у животі холодок неприємного остраху. Але зціпив зуби і ще затятіше лупцював жорстку університетську грушу.

Покладем турка!

Козаки-прадіди били, й ми не згірші!

Вихід на ринг проголосили раптово. І вже з перших швидких ударів Ром побачив здивовані очі суперника, який і раз, і вдруге, і втретє губив його з виду, після власної ж жорсткої атаки. Класично, як вчив Євгеніч, Ром ступав коротенький «шажок» назустріч, швидко скручуючи пружину лівого плеча вниз і вправо, пригнувшись. І тут же, замашно розкрутившись знизу, бив жорстку серію ударів правою-лівою збоку й між розведені руки страшного з виду кавказця. «Уклончик»! Бив джеб з відтяжкою, подвійний удар правою («через ручку»), пробував зустрічний хук і сайд-степ, лякав ворога різким рухом плеча. Все, як учив Євгеніч!

Супротивник виявився міцним, з ніг не падав, та від ударів голова його хиталась, як китайський бовванчик, а очі з кожним разом чамріли все дужче…

Після хвилини другого раунду рефері зупинив бій. Перемога! П'янке бурління адреналіну в крові, відчуття пережитої небезпеки!

Битись Ром вивчився професійно. Й зрозумів ще одну річ: коли часто отримуєш по голові — це не додає мізків точно!

До завкафедрою прийшов аж у травні, коли здавали заліки з фізкультури. Ще в коридорі почув знайомий хрипкий бас, що означав початок прийому на залік усіх звільнених від фізкультури: «А тєпєрь — больниє-хромиє-дєгєнєрати!» «Фізкультурша» довго шукала його прізвище у списках, а потім злорадісно промурчала:

— Ага! А у вас, Рудинскій, нєт НІ ОДНОГО посєщєнія! І нікакіх справок! Славненько, славненько!! — і з підозрою оглянула його міцну постать.

— А ви подивіться в журналі боксу.

Завкафедрою пішла до шафи, довго шукала журнали, потім знайшла, почитала, закрила й поклала назад у шафу.

— Чемпіон універсітєта, — з ноткою розчарування сказала помічниці, яка записувала результати. — Поставь отмєтку, — потім якось навіть схвально махнула: — Ідіте, Рудинскій… І позовітє слєдующего!

То була маленька помста за «больних-хромих-дегенератів»…

Серпень 1920 р.

З кожним днем більшовики стягували в Звенигородку все більші сили. Максим кидав свої сотні то на Піски, то на Замостя, затикаючи діри в обороні. Все частіше рудинцям доводилось спішуватись й займати місце в окопах. Дашківський почав виводити своїх бійців на Гудзівку — до Хлипнівського лісу.

Цвітковський стояв вперто, користувався своїм ораторським хистом — набирав добровольців. Велику поміч у тому робив напівсліпий кобзар загону Цвітковського — Антін Митяй з Медвина. Як вихор, скакав він на своєму буланому жеребці в самому пеклі бою, влучно стріляв «червонопузих» на слух з маузера. Не одному сивочолому газді стікала скупа сльоза по обличчю від плачу його бандури. Не один звенигородець кинув шапкою об землю й пішов до Холодного Яру після Митяєвої думи про Богуна чи Хмеля. Й не тільки заслуга Цвітковського в тому, що до загонів стікались все нові й нові сотні бійців зі Звенигородки, Хлипнівки, Озірної. Комісари вже допекли людям до живого, а спів бандури лише пробуджував у людях відчуття волі…

20 серпня до Звенигородки пробився холодноярський повстанець Дем’ян Ступка.

— На пробі, отамане! — впав з коня хлопчина. — Більшовики твій Медвин палять! Хома Лебідь зве на поміч!

Як виявилось, за кілька днів перед тим у Медвин і з’явились більшовистські «продотряди». Нахабні комуняки стали вимагати віддати весь хліб «на нужди революції», а юнакам оголосили «мобілізацію в Красную армію». Медвинці першого дня почухали потилиці й розійшлися, а коли наступного ранку повторилось те саме — роззброїли «продотрядовцев», а потім їх розстріляли. Заодно постріляли й всіх своїх комуністів. 19 серпня в Медвині проголосили Вільну республіку.

— Тоді більшовики пригнали до села два полки військ з артилерією й кулеметами, — душили сльози молодого Ступку. — На Гордієнкові пагорби вийшло старе й мале. Бились усі! Відкинули комісара. То комуняки гарматами запалили хати, горить Медвин! Рятуй, отамане!

Повстання охопило й сусідні Ісайки. Медвинці спробували підняти на боротьбу сусідні села, захопили у червоноармійців зброю й боєприпаси.

Цвітковський червоним залізом випалив більшовицькі порядки в Звенигородці. Зруйнував совєцькі установи й розстріляв «рєвкоми». Спантеличені опором, більшовики відступили від міста, збирали сили. Отаман прийняв рішення йти на Медвин — то була його лісова база!

Військо виводили вночі мимо Губського лісу. Рудь вислав