Читати книгу - "Перший спалах"

Тієї ночі мені вперше снилося, як ми лежимо, обійнявшись. І якщо в моїй уяві Олег поводив себе так, як Ванічка, то уві сні він був зовсім іншим. Справжнім. Таким, яким, підозрюю, він має бути.

А потім був день народження Васі...

Та дівчинка була сестрою когось із його друзів. Вася — троюрідний брат Ванічки. У його батьків за містом велика двоповерхова дача. І саме там вирішили влаштувати вечірку.

Олег був з нами. Цей Вася, здається, доволі-таки близько дружив із Олегом. Навіть ближче, ніж з Ванічкою. Стосунки між Олегом і Ванічкою теж були доволі таки прохолодні. Неозброєним оком цього начебто й не помітиш, але я відчувала напругу, що висіла між ними ще з часів розмови в листопаді.

Дівчинка, про яку я вже згадувала, за столом затесалася між Олегом і якимось незнайомим рудим юнаком. У неї було довге чорне волосся і нахабні голодні очиці. Я б сказала, лисячі. Знаєте, хитрющі такі, ух! А ще на ній була обтягуюча чорна сукня, котра не надто страждала зайвою довжиною.

Дівчинка та мені не дуже сподобалась. З-під відвертого плаття, як я помітила, визирали доволі таки пристойні масивні литки. Не знаю, що у них там такого привабливого, але хлопці чомусь люблять, коли в дівчини, хай навіть такої, занадто багато оголеного тіла. Як та особа опинилася в обіймах Олега, я не пригадую. Пам’ятаю тільки, що спочатку вона смикала його за руку і щось торохтіла на вухо... А тоді я побачила, як вони цілуються...

Бідолашний Ванічка потім цілий вечір не міг зрозуміти, куди раптом подівся мій піднесений святковий настрій. І я, чесно кажучи, теж цього не розуміла... Ну нехай би, там, у чужому далекому місті, де зі знайомих і друзів у мене тільки Олег! Але тут, вдома, під крилом мого Ванічки! Ні, це вже переходило будь-які межі! Так же не можна, і я прекрасно це розуміла. Не можна ревнувати взагалі чужого мені хлопця! Але тим не менше... Здоровий глузд чомусь не бажав підключатися у мій протест... Натомість я розлючено зиркала у бік Олега і подумки обзивала його всіма найгіршими словами, які тільки знайшла у себе в голові...

Олег з тією дівчиною більше не зустрічався. Він тоді просто напився. Принаймні так мені сказав. Не знаю, було це правдою чи ні, але хто я, зрештою, така, щоби він переді мною ще й виправдовувався?

Тим не менше... Зима цього року було на диво лютою. Таких страшних морозів не пам’ятаю й досі. Стовпчик термометра, бувало, опускався майже до мінус тридцяти. І не тільки вночі. Але це не завадило нам бачитися ледь не щодня. Знову забігати в гості на борщ чи на каву. Привітати із черговим успішно складеним іспитом. А при нагоді — залюбки пограти в сніжки... І ця нагода випадала дедалі частіше...

А якось, перед поїздкою додому, ми дозволили собі випити по склянці вина...

Мене тоді знову трішки розморило... Ми ледь не спізнилися на потяг. Та коли нарешті опинилися у вагоні, я вирішила, що можу трішки розслабитись...

У вагоні було темно. Освітлення так і не з’явилось. Наше купе було посередині вагона. Сусіди — два дебелі товсті мужики — пиячили вкінці.

Було холодно. Не зважаючи на два светри, які я завбачливо натягнула на себе перед відправкою поїзда. Від алкоголю мене почало хилити на сон. І я задрімала, поклавши голову Олегові на коліна. І тут я відчула, як він знову водить рукою по моїй шкірі. Обличчя, вуха, губи, щоки, шия... Може, навіть трішечки нижче... Я боялася, що це мені не здалося. Бо я справді не знала, як мені тоді бути.

Олега це, схоже, не надто хвилювало. Він продовжував робити своє. Тоді я зробила вигляд, наче повертаюсь уві сні, і скотилася трохи набік. Вийшло так, що ми опинилися поруч. Тоді я його обняла. Теж начебто уві сні. І він обійняв мене у відповідь. Ще й досі пам’ятаю ті його теплі долоні на своїй спині...

А потім я зрозуміла, що так далі бути не може, і розплющила очі. І, знаєте, він анітрохи не здивувався. Узагалі... Не знітився, не почав уникати погляду, ні... Він просто поцікавився, чи мені не холодно. І коли я ствердно кивнула головою, мовчки встав і стягнув з полиці плед. А тоді закутав мене в нього і сам ліг поруч, обійнявши так, як і перед тим.

Я лежала. З розплющеними очима. Ледь затримавши дихання. Він спочатку теж мовчки тулився поруч, а тоді знову взявся гладити моє обличчя... Пам’ятаю, був якось один такий хвилюючий момент, коли я була впевнена, що він от-от мене поцілує. Як я схилилася над ним і довірливо потерлася губою об кутик його рота... Не знаю... Щось було у цьому таке зворушливе... Тим не менше... Цю ніч я не забуду ніколи.

А вранці мене зустрів Ванічка. Зняв із потяга і міцно поцілував.

Ми з Олегом зробили вигляд, що все так, як і раніше.

А після сесії ми напились...

Що ми тоді чудили, я не знаю. Пам’ятаю тільки якісь уривки. І обірвані слова із п’яних щирих розмов. Поцілунки були... Хоча й пригадується смутно. І вроді би нічого більше. Принаймні я щиро на це сподіваюсь.

Через тиждень