Читати книгу - "Заметіль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Богдан жбурнув його до дверей, кинув вслід йому його пальто і витер пальці.
— А тепер повзи, правда не знаю, де ти тепер знайдеш той плінтус, за яким міг би сховатися, і чи захоче ще хтось, щоб в нього вдома жив такий нещасний тарган.
Він допоміг мамі Вірі добратися до дивана, вкрив її покривалом і вколов їй анальгін з дімедролом.
— У мене є квартира. Я зробив там ремонт, купив меблі. Можете здавати її, можете продати, що хочете зробіть з нею.
— А ти повертаєшся сюди? І ми знову будемо разом?
Він посміхнувся крізь сльози.
— Вам треба відпочити.
Здається, він зробив все, що повинен був зробити у цьому житті.
Шкода, що запізно.
Прихопивши аптечку, Богдан пішов до себе в кімнату, у ту саму, де пройшло його дитинство, зачинив за собою двері, виліз на табуретку, прив’язав до карнизу перевернутий догори дном флакон з калієм, встромив у корок голку від крапельниці, зручно сів і перев’язав собі джгутом руку вище ліктя. Другий кінець крапельниці теж закінчувався голкою. Залишилось ввести цю голку у вену. А потім відкрутити затискач, щоб дати можливість рідині з флакона вільно перетекти у його організм.
Від надлишку калію у крові серце зупиняється швидко і назавжди. Процедура була болюча, але йому не звикати.
У вхідні двері подзвонили. Ще раз і ще. І мама Віра гукнула йому зі своєї кімнати:
— Ти відкриєш, Богданчику, чи йти мені?
Його життя, цілком непотрібна річ, все ще залишалося при ньому. Він не міг зрозуміти, чому.
Чому Той, Кого нема, ніяк не хотів відпустити його з цієї планети назовсім?
Епілог
Бо немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяв.
Мр. 4.22 * * *Нарешті вони залишились самі. Серед ночі, у квартирі, повній сонця. На початку зими.
— Дивно. Він все-таки мене почув і запалив серед ночі сонце…
— Хто?
— Той, Хто нас врятував. А тобі треба лягти…
— Ти обрізала волосся.
— Тобі не подобається моя нова стрижка?
— Розкажи мені… те, чого я не знаю.
— Це буде нецікава історія. Тобі треба обв’язати простирадлом грудну клітку і лягти, ти ж знаєш. Де у тебе тут простирадла?
— Розкажи мені все, я так давно не чув твого голосу.
— Спочатку я ледве втекла зі свого дому, потім пішла до тебе додому, знову потрапила в полон і знову втекла. Обережно, не ворушись…
— А якщо серйозно?
— Якщо серйозно, мій тато теж був там і все бачив. І дозволив тримати мене у вашому домі, як собаку у буді. Тільки думка про тебе, про те, куди ти дівся, не давала мені впасти у смертельний відчай.
— Мама Віра сказала мені, що ти не вижила.
— Вона аж настільки мене ненавидить?
— У неї ніколи не було нічого свого. Чужий чоловік, чужий син. А коли з’явилась ти, і цього не стало. Ти для неї — причина всіх причин.
— Як для тебе — мій батько?
— Так… напевно так.
— Ти думаєш після цього всього ми зможемо бути разом?
— А хто тепер зможе нам перешкодити?
— Тоді твоя черга розказувати. Не занадто сильно я стягнула?
— Ні. Я був на іншій планеті.
— Та невже?
— Не смійся, я серйозно. Ти носиш мої сережки…
— Я пробувала їх позбутися, але вони повернулись до мене. Сьогодні. Ніби знали, що ти маєш з’явитися.
— Я сам цього не знав… А ти сидиш тут на відстані витягнутої руки і розмовляєш зі мною… Я намагаюсь повірити своїм очам — і не можу…
— Тоді доторкнись до мене…
* * *Сергій Романович відкрив двері свого будинку, зняв пальто, і як був, взутий, попрямував просто до холодильника, на автоматі, не помічаючи нічого довкола, сподіваючись, що ще одна пляшчина коньяку обов’язково допоможе йому забути про свій вік, про звиклий ритм свого життя, про нудне і остогидле чергування днів і ночей, про те, від чого так довго втікав, але не втік.
От якби можна було почати все з початку… Але з якого початку, і де він, той початок, і коли нарешті буде кінець цьому всьому…
Його дружина сиділа на кухні, вся заплакана, з розкуйовдженим волоссям, босоніж, у нічній сорочці… і дивилася на ніж, який лежав просто перед нею на стільниці, великий такий ніж з оптимальним розподілом ваги, правильно виставленим балансом леза і рукояті, з кованої сталі, шеф-кухарі люблять такі ножі, бо не втомлюється рука… Але довкола не було ні хліба, ні ковбаси, ні фруктів… нічого, що можна було різати цим ножем. Тільки стіл, його дружина і ніж.
Він одразу забув про свій коньяк. Про все забув. Стояв на порозі і кліпав очима. Власник оздоровчо-реабілітаційного центру, на якого працює дві сотні людей. Стояв і думав, що було б, якби він прийшов пізніше.
— Я… я тебе не чекала… тобто я думала, що ти… не прийдеш сьогодні… ночувати…
Вона поправила бретельку, волосся, медальйончик. Сховала руки під стільницею. Потім знову поправила медальйончик на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заметіль», після закриття браузера.