Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

Маріс, широко розплющивши очі, ловила кожне батькове слово, коли той описував спуск у небовій клітці. Його розповідь оживила в ній спогади про свою власну недавню подорож до кам’яних щільників у парі з Квінтом, про свій страшенний переляк, коли обірвався ланцюг і клітка шугонула вниз, розтинаючи холодне нічне повітря.

— Летюча скеля розрослася, відколи прокладено тунель, — не вгавав Лініус, — через це тунель із рівного став крученим, і повітряна клітка не спускалася акурат навпроти входу до нього. Понад годину я згаяв на те, щоб усіма правдами й неправдами наблизитися до вхідного отвору, але мого запалу це не остудило. Зрештою мені вдалося припнути причіпну линву до гострого кам’яного виступу.

Маріс кивнула головою. Своїм внутрішнім зором вона бачила, як те саме проробляє Квінт.

— Крім того, — вів далі Найвищий Академік, — те, що скеля, розростаючись, міняла свою форму, одного разу, коли я перебував усередині тунелю, стало мені у пригоді. Звісно, такі зміни означали, що давній мапі, прихопленій із собою, довіряти не можна, але був тут і плюс. Діставшись до заваленої колись ділянки, я виявив, що вона вже прохідна. Там, де перше громадилися кам’яні насипи, утворилась вузенька пролазка.

— Протискуючись крізь тісну нору, я кілька разів чіплявся мантією за скельні зазубні, а все ж подолав усі перешкоди. І ось переді мною, за який десяток кроків, забовваніли двері, чиє зображення я вже бачив безліч разів — на папері, на пергамені, накреслене крейдою, вугіллям, червоним чорнилом, ну й, звісно ж, вирізьблене на святому чорному дереві. — Він зітхнув. — А все ж побачити їх, так би мовити, в живі очі — була зовсім інша річ. — Він затнувся, добираючи потрібного слова. — То… то був вхід до Старожитньої лабораторії, а я — Лініус Паллітакс, Найвищий санктафракський Академік, був першим науковцем, що стояв на її порозі після стількох сторіч забуття.

Крижаний дріж пронизав усе тіло Маріс. Вона аж надто виразно уявляла, що відчував її батько.

— Із завмиранням серця я наблизився до витесаних у камені дверей, — вів далі Лініус тихим, сповненим побожності голосом. — Простяг руку. Торкнувся каменю. І враз моє тіло немовби пронизав електричний заряд неймовірної сили. У руках і ногах закололо. Чуб нагороїжився. Я знав, що стою на порозі дивовижного відкриття. — Він зробив павзу. — Але як відчинити двері? Як зайти всередину?

— Себто потрібен був ключ? — встряла Маріс. — А в настінних написах чи сувоях про нього не згадувалося?

Лініус кинув на дочку сповнений любові погляд.

— Мені подобається, як ти міркуєш, Маріс, — похвалив він. — Якби ти була старша, коли я ще тільки починав, я залучив би тебе до своїх досліджень.

Маріс аж затремтіла з утіхи. Отже, досі вона помилялася. То через її вік, а не тому, що вона дівчина, батько не міг їй довіритись. Вона щасливо всміхнулася.

— Я натрапив на одну згадку, — сповістив Лініус. — Але вона виявилась надто таємничою. «Двері відчинить золота блискавиця», — так вона звучала. Суцільний туман! І тільки коли я опинився перед самими дверима з піднятим у руці ліхтарем, камінна різьба на них відкрила нарешті свою таємницю.

— А що там було? — видихнула Маріс.

— Якраз посередині кам’яних дверей красувалася кругла печатка. Я відразу її впізнав, — пояснив Лініус. — Компасна шкала, вписана в багатокутну зірку, і глибоко викарбуваний жмут кривулястих блискавок. Достотний відбиток Великої печатки Найвищої канцелярії!

«Чи не тому він глузував, коли я виклала для нього оту мозаїку? — подумала Маріс. — Може, гадав, ніби я напала на якийсь слід?»

— Велика печатка Найвищої канцелярії, — повторив Лініус. — Отой золотий медальйон зі жмутом кривулястих блискавиць, що сторіччями переходить від одного Найвищого Академіка до іншого, Велика печатка, що саме висіла у мене на шиї. Міцно стискаючи її в руці, я приклав медальйона до камінного його відбитка. Він прийшовся саме в раз, одначе, всупереч моїм сподіванням, двері не відчинилися. Я не вірив своїм очам. Це мало спрацювати. Бо навіщо тоді було різьбити відбиток на самій видноті? Я думав, може, заковерзував механізм чи скеля, розростаючись, викривила дверний отвір…

Він звів очі й широко всміхнувся.

— Потім, уже віднімаючи медальйон від каменя, я ненароком крутнув ним праворуч. Камінь зрушився, і з глибоким глухим гуркотом, схожим на розкоти далекої громовиці, двері відсунулися.

Глибоко внизу, у підступних кам’яних щільниках, Квінт пильно вдивлявся в тунельну пітьму. Дарма, що його очі вже доволі звикли до тьмяного сяйва каменю, розібрати дорогу все одно було нелегко. Усе, що він міг зробити, — це не загубитися в заплутаних тунельних лабіринтах. Кожен крок обертався випробуванням, кожен поворот — пригодою.

— Може, краще було б і мені піднятися нагору з Маріс і Чіпусом? — промурмотів хлопець і аж здригнувся, коли його слова озвалися до нього свистючим відлунням: «Маріс-с-с. Чіпус-с-с…»

Квінт зітхнув. Тунель зітхнув і собі.

— Ні, я зробив свій вибір, — сказав він. — Тепер уже пізно шкодувати. Я повинен іти далі. Поки не оклигав блискун…

Квінт поплентався вперед, важко переставляючи ноги. Минуло вже чимало часу, відколи він востаннє побачив провідну чорну крейдяну стрілку і, як щоразу в таких випадках, нервова напруга дедалі зростала. Його долоні змокріли від поту. Шкіру на голові поколювало. А що, як він так і не знайде стрілки?

І тут, о, диво! Вона з’явилася — на стіні, попід якою йшов юнак, тієї самої миті, як він уже полишив усяку надію знайти дорогу. Якщо це, звісно, не… Він зупинився і провів пальцем по стрілці. Вуста Квінтові розтяглися в усмішці. Так, він не заблукав.

— Старожитня лабораторія, — пробубонів він, вдивляючись у