Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

360
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 182
Перейти на сторінку:
хоча з чужорідними домішками, і що відтепер захопить нас цілком.

І, власне, в такому сенсі (а зовсім не в тому розпливчастому і фальшивому сенсі, який зазвичай у це вкладається) можна стверджувати, що смерть не марна, що померлий і далі впливає на нас. Впливає навіть дужче, ніж живий, оскільки достеменну реальність ми визначаємо лише інтелектом, оскільки вона є точкою прикладання наших розумових змагань, а отже, по-справжньому ми знаємо лише те, що мусимо відтворювати думкою, лише те, що криється за буденщиною...

Зрештою в цьому культі жалю за нашими небіжчиками ми хвалебники всього, що вони кохали. Мати не могла розлучитися не тільки з бабусиною торбинкою, тепер для неї дорожчою, ніж коли б та була обсаджена шафірами й діамантами, з її муфтою, з усіма її строями, які ще дужче підкреслювали подібність між ними, але навіть із томиками пані де Севіньє, які бабуся завжди брала з собою і які мати не обміняла б і на рукописний примірник цих листів. Колись вона жартувала з бабусі, що та в кожному листі до неї неодмінно наводить якусь фразу пані де Севіньє або пані де Босержан. У всіх трьох листах, одержаних мною від мами перед її поїздкою до Бальбека, вона цитувала пані де Севіньє, буцімто ці три листи писала до мене не вона, а бабуся до неї. Мамі захотілося вийти на мол, щоб оглянути цей пляж, про який бабуся згадувала їй у кожному листі. Я бачив з вікна, як вона, з парасолем своєї матері в руці, вся в чорному, побожно шурхала по піску, який топтали перед нею кохані стопи, йшла ніби на пошуки потопельниці, яку могли винести на берег хвилі. Щоб їй не обідати самій, я вкупі з нею зійшов до їдальні. Голова суду і вдова по старшині попросили мене рекомендувати їх їй. Дуже чутлива до всього, якось дотичного до бабусі, вона була зворушена тим, що сказав їй голова, і потім завжди згадувала про нього з удячністю, а те, що вдова по старшині не заїкнулася про небіжчицю ані словом, заболіло її й обурило. Насправді бабуся мало обходила як голову суду, так і вдову. Обоє вони, кожне по-своєму, спочутливими словами і мовчанкою, хоча моя мати і бачила в них велику різницю, віддавали нашу звичайнісіньку байдужість до покійників. Але мені здається, що моїй матері потеплішало на душі від моїх слів, бо я несамохіть вилив у них дещицю свого болю. Маму мій біль міг тільки врадувати (попри її ніжну любов до мене), як і все, завдяки чому бабуся жила в серцях людей. На узмор’ї мати пропадала так, як пропадала бабуся; читала її улюблені книги: «Мемуари» пані де Босержан і «Листи» пані де Севіньє. Вона, як і всі ми, не зносила, коли пані де Севіньє називали «дотепною маркізою», а Лафонтена «добрягою». Та коли в листах траплялося звертання: «Доню моя», в ушах її лунав материн голос.

їй не повелося: під час цих прогулянок, коли їй хотілося цілковитої самоти, на неї надибала одна комбрейська дама в гурті дочок. Здається, звали її пані Пусен. Але ми їй дали прізвисько «Якої ти заспіваєш», бо вона завжди остерігала доньку від напастей, які можна собі напитати, приказуючи повсякчас одне й те саме, — так, скажімо, якщо донька терла собі око, вона кидала: «Дивись, роз’ятриш — якої тоді заспіваєш». Мамі вона ще здалеку заходилася повільно й скорботно бити чолом, не тим, що аж так співчувала в горі, а тим, що її вишколено вклонятися. У Комбре вона самотіла серед величезного саду, і все їй здавалося не досить ніжним, ось чому вона мала звичку вживати пестливих слів, ба навіть пестливих власних імен. їй здавалося, ніби називати «ложкою» те срібне начиння, яким вона розливала свої сиропи, надто грубо, і вона казала «ложечка»; вона вважала за образу для солодкопівця Телемака вимовляти його прізвище твердо: «Фенелон»[11], як вимовляв його я — вимовляв з повним знанням справи (моїм-бо улюбленим другом був найрозумніший, найдобріший, наймиліший хлопець, незабутній для всіх, хто лише його знав: Бертран де Фенелон), і вона завше цідила: «Фенелонь» — їй хотілося пом’якшити закінчення. Зять пані Пусен, не таке ніжне телятко, чиє прізвище вискочило у мене з голови, колишній комбрейський нотар, обчистив якось касу, і з його вини мій вуйко, між іншим, утратив кругленьку суму. Проте більшість комбрейців підтримували добрі стосунки з іншими членами цієї сім’ї, і збайдужіння не сталося, всі тільки уболівали над пані Пусен. Гостей вона не приймала, але кожен, хто проходив біля її саду, приставав, подивляючи його тінявість, не в змозі розрізнити там ще щось, окрім ряснолисту. Пані Пусен не заважала нам у Бальбеку; я спіткав там її тільки раз, саме коли вона казала доньці, що кусала нігті; «От,як почнеться в тебе ко-стоїда, побачимо, якої ти заспіваєш».

Поки мама читала в березі, я сидів у кімнаті. Пригадував собі останні дні бабусиного життя і все пов’язане з ними, згадував, як стояли отвором надвірні двері, коли бабуся виходила зі мною на останню свою прогулянку. На противагу цьому всьому, решта світу здавалася мені якоюсь примарною — так його затруювала моя сердечна мука. Зрештою мати витягла мене, щоб пройтися. Але наче вітер, проти якого годі борюкатися, мене зупиняло що-крок, не даючи йти далі, щось забуте мною в обрисі казино чи вулиці, якою я першого вечора, в очікуванні бабусі, добувся до пам’ятника Дюге-Труену; я дивився під ноги, щоб нічого не бачити довкола. Трохи підбадьоривши себе, я повернув до готелю, де, як я знав, хоч би скільки довелося ждати, я не знайду бабусі, як не знайшов її колись, першого вечора по прибутті. Я вийшов зі своєї кімнати вперше, тож багато хто зі служби, якої я ще не бачив, лупав на мене очима. На готельному порозі молодий посильний, угледівши мене, скинув кашкета й зараз же його надів. Я гадав, що Еме, як він висловлювався, дав йому «нагінку», щоб той ставився до мене поштиво. Аж це укмітив, що посильний скинув кашкета й перед іншим прибульцем. Уся штука була в тім, що цей молодик тільки й умів робити в житті, що скидати й надівати кашкета, зате виходило це

1 ... 56 57 58 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"