Читати книгу - "Небезпечне сватання"

Елі була струнка й гнучка, з двома довгими косами, вбрана в сукню з вузькими рукавами. Руки в неї були маленькі, з круглими зап’ястками.

Елі почала накривати на стіл. Челядь обідала в іншій кімнаті, проте Арне посадовили до столу тут, з господарями. Таке в них рідко бувало, звичайно і господарі, й челядь їли разом у великій, світлій кухні.

— А мати де? — спитав батько.

— На горищі, розвішує вовну.

— Ти її гукала?

— Так, але вона сказала, що не хоче їсти.

Якийсь час усі їли мовчки.

— На горищі ж холодно.

— Мати не захотіла, щоб я затопила.

Після обіду Арне взявся до роботи, а ввечері

його знов запросили до кімнати. Господиня також була там. Жінки шили, господар щось майстрував, Арне допомагав йому. В кімнаті стояла мовчанка, бо Елі, яка звичайно заводила розмову, тепер також мовчала. Арне подумав про те, що й у них удома часто панує така мовчанка, і вжахнувся. Аж тепер він відчув, як важко її терпіти. Нарешті Елі голосно відітхнула й засміялася, ніби довго стримувалась, а тепер дала собі волю. Батько теж засміявся, а за ним і Арне, бо і йому стало смішно. Після цього почалась розмова, яку, зрештою, вели він з Елі, батько лише часом докидав якесь слово. Розповідаючи щось, Арне зненацька підвів очі й зустрівся з поглядом Біргіт. Вона опустила шитво на коліна й пильно дивилася на нього. Біргіт відразу вхопилася за роботу, та, тільки-но він повів далі, знов почала дивитись на нього.

Настав час лягати спати, і всі розійшлися. Арне хотів запам’ятати, що йому присниться першої ночі на новому місці, проте його сон не мав ніякого глузду. Протягом дня Арне майже не розмовляв з господарем, а вночі тільки він йому й снився. А наостанці приснилося, що Борд грав у карти з Нільсом Кравцем. Нільс був чимось ображений і дуже блідий, а Борд усміхався і все вигравав.

Так Арне прожив на хуторі кілька днів і переконався, що тут дуже мало говорять, а багато працюють. Мовчали не тільки господарі, а й челядь, орендарі, навіть жінки. В садибі був старий собака, який завжди зчиняв гавкіт, коли приходив хтось чужий. І зразу ж хтось із челяді гримав на собаку. Той гарчав і ховався в буду.

Вдома в Арне на хаті був великий флюгер, що крутився від вітру. Тут також був флюгер, ще більший, та Арне помітив, що він не крутиться. Коли надворі було дуже вітряно, флюгер смикавсь, наче хотів звільнитися від чогось. Арне нарешті не витримав і поліз на дах, щоб пустити флюгер. Виявилося, що він не примерз, як думав Арне, а хтось уставив кілочок, щоб флюгер не крутився. Арне витяг кілочок, кинув додолу і влучив у Борда, що саме йшов подвір’ям. Той звів очі вгору.

— Що ти там робиш?

— Пускаю флюгер.

— Не треба, він рипить, коли крутиться.

Арне сидів на гребені даху.

— Хай краще хоч рипить, аніж зовсім мовчати.

Борд глянув на Арне, а хлопець згори на нього. Тоді Борд усміхнувся.

— А по-моєму, тому, хто не вміє говорити й тільки рипить, краще взагалі мовчати.

Часто буває, що якесь слово надовго залишається в пам’яті, надто ж коли воно сказане останнім. Бордові слова бриніли Арне у вухах, коли він, закоцюблий, злазив з даху, згадував він їх і ввечері, як зайшов до кімнати. Там була сама Елі — стояла в присмерку біля вікна й дивилася на кригу, що блищала проти місяця.

Арне підійшов до другого вікна й також глянув на замерзле озеро. В хаті було тепло й затишно, а надворі холодно. Долиною гуляв гострий вітер і так розгойдував дерева, що тіні, які вони кидали на освітлений сніг, були наче живі. У пасторській садибі за озером блимало світло, спалахувало, пригасало, міняло обриси й колір, як звичайно здається, коли довго дивишся на нього. Далі здіймалася гора — її підніжжя тонуло в таємничій темряві, а засніжені вершини осявав місяць. Небо було всіяне зірками, з одного боку мерехтіло північне сяйво, але не поширювалося далі. Навпроти вікна на березі стояло двоє дерев, і їхні тіні ніби скрадалися одна до одної. Осторонь самотою ріс ясен, чітко вимальовуючись на білому снігу.

Скрізь було тихо, лише час від часу долинав якийсь протяглий, хрипкуватий звук.

— Що це? — спитав Арне.

— Флюгер, — відповіла Елі, тоді додала ледь чутно, ніби сама до себе — Видно, його знов пустили.

Арне почував себе так, як той хлопець, що ніяк не міг освідчитися дівчині. Нарешті він мовив:

— Пам’ятаєш ту казку про дроздів, що співали хлопцеві й дівчині?

— Пам’ятаю.

— Ну певне, ти ж сама її розповідала… Гарна казка.

Елі озвалася лагідним, ніжним голосом, якого Арне в неї ще ніколи не чув.

— Коли залягає тиша, мені часто здається, ніби десь хтось співає.

— Це співає те добре, що є в нас.

Елі глянула на нього, ніби в тій відповіді був якийсь глибший зміст, і обоє замовкли.

За якийсь час вона спитала, пишучи щось пальцем на шибці:

— Ти вже* склав якусь нову пісню?

Арне почервонів, але вона цього не бачила. Тому знов спитала:

— Як ті пісні в тебе виходять?

— Ти дуже хочеш знати?

— Дуже!

— Я схоплюю ті думки, що їх інші люди пропускають, — загадково відповів він.

Елі довго мовчала,