Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

— Товариші! — закричав він. — Товариші!

Але ззаду, мов тигри, на нього плигнули вже двоє здорових городовиків. Вони вхопили його за плечі і повалили навзнак.

— Товариші! — долинуло ще раз і обірвалося.

Труни стояли осторонь — забуті і непотрібні. Коло одної лежала непритомна губернаторша. Десяток вельмож в мундирах метушилися біля неї. Інших вельмож заслонив від натовпу оркестр. Старих Калмикових — поштаря і швачку — кінний жандарм гнав кудись у кущі, просто по могилах. Народ розбігався хто куди, ховаючи голови, затуляючись руками від нагаїв і шабельних піхов. Рудого семінариста тримали за руки двоє молодих офіцерів, а третій — вусатий і сивий — бив його навідліг в обличчя, справа і зліва.

Школярі розсипались і кинулись урозтіч.

Городовики бігли навздогін, хапали неметких за коміри і волокли назад, до поліцмейстера. Городовиків цікавили, звісно, старші, але, проґавивши, вони хапали і менших — не повертатися ж з погоні з порожніми руками. Цупкі й злісні пальці вкліщилися маленькому Юрі в комір саме тої секунди, як він розігнався плигати через живопліт. Холодний піт зросив Юрі чоло, спину і руки.

— Пустіть! — шарпнувся Юра з несамовитим зойком.

— А, цуценя, тепер пустити?!

Городовик смикнув Юру за руку і вдарив піхвами під зад.

— Ну!

Тоді Юра вивернувся всім тілом і спритно нахилився до його руки. В одинадцять років зуби непогана зброя. Юра загнав сім верхніх — ті, що в нього трохи висовуються наперед. Страшно заверещавши, городовик випустив Юру. Юра стрибнув убік і вже був за кущами живоплоту. Юра біг по алеях, по бокових стежках, плигав через могили, через могильні плити й хрести, продирався крізь хащі чагарника, лишаючи на гілках стьожки від новенької білої форменки. Юра біг доти, аж поки не вдарився з розгону просто в твердий і високий мур, що оточував кладовище. Юра не встояв на ногах і впав.

Хвилину Юра лежав майже непритомний, напружуючи сили, щоб повернути собі дихання. Серце било, немов дзвін на пожежу. Язика не можна було повернути — він зашерх і задубів. Насилу Юра ковтнув. Сяк-так серце почало стишувати удари…

Юра підвів голову, Юра прислухався. Було тихо. Майже тихо. Цвірінчали на тополях горобці. Брехав пес по той бік муру. Десь далеко — Юрі здалося, по той бік світу — чувся якийсь невиразний гомін. Немов багато-багато людей звели обличчя догори і в розпачі репетували в простір… Юра заплющився і міцно затиснув вуха. І зразу в пітьмі і тиші, як і завжди в пітьмі і тиші, мов зблиск, мов вибух, упав на нього цей вічний жахливий образ. Білий сніг і чорне згарище, безлад погромленого містечка, і високі стовбури ярмаркової гойдалки, і п'ять мотузок, туго напнутих під страшною вагою на тлі сивого вранішнього зимового неба. На мотузках, утиснуті за шиї, такі несподівано довгі й тонкі, звісивши голови неприродно далеко на груди — п'ятеро робітників-забастовщиків. Драгуни в довгих шинелях хапають повішених за ноги і тягнуть униз… Юра мерщій розплющив очі, вхопив повні груди повітря і відкинувся навзнак на могилу. Ні! Жити треба було й далі. Неодмінно треба було жити далі. Жити! На злість драгунам, городовикам і губернаторам. Жити! Щоб повісити на мотузці — їх. Щоб їх не було… Юрина голова провалилася в густу подушку з павиних вічок. Над обличчям схилився величезний кущ пахучих рожевих півоній. Гірко пахло м'ятою. Небо було синє, прозоре й спокійне. Сонце світило просто в вічі. Було гірко, серце стискала образа, груди розпинало обурення — десь там скімлили якісь тривожні, але радісні передчуття. Десь за кущами когось били, і він страшно лементував.

Юра заплакав. Гірко і радісно.

Дитинство кінчилось. Починалося життя.

Це була перша газета, яку ми читали. Досі ми використовували пресу лише на те, щоб обгорнути ноги, взуваючи перед матчем буци. Правда, від паперу ногу парить. Зате як цупко держиться на ній тоді черевик!

В газеті писалося про Сараєво[126], про знедолену й скривджену Сербію, про вірнопідданчі почуття руського народу, про загрозу світовій цивілізації від варвара-шваба.

Читання газети відбулося прилюдно — на футбольному полі. Десятеро юнаків з розхристаними грудьми, у чорних трусах та синіх з червоними комірами фуфайках, обступили одинадцятого, зодягнутого так само. Він високо тримав газету, щойно одержану від хлопця-газетяра. Він був схвильований, і голос його тремтів та вібрував на неприродно високих нотах піднесення. Тихе, прозоре і непорушне літнє надвечір'я було вже тої пори. Сонце сідало, і останнє його проміння ледь на мить затрималося ще на самісіньких верхів'ях пірамідальних тополь, що оточували наше футбольне поле. Від другого, супротивного, гола хутко тупотіли сюди одинадцять пар голих ніг. То, сполошена несподіваною перервою в грі, бігла сюди ворожа команда.

Аудиторія тим часом розросталася щосекунди. Від залізничної колії бігли службовці блокпоста і робітники, що ремонтували насип. З солдатських казарм — наш плац був на військовому майдані стрілецького полку — бігли групками і поодинці кашовари, пекарі, аптекарі та інші полкові службовці, що в цю