Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Я сидів і просихав, поступово перестав тремтіти і вже якось проковтнув гіркого клубка, який стирчав у мене в горлі; сонце било крізь листя дерев, грало в мене на ногах і на обличчі; я знову загорнув книги і подумав, що відтепер я не тільки вбивця, але й злодій, — і це знову не викликало в мені ніякої радості, хоч, аби вчинити це, я немало пережив. І от тепер ішов порожній, тіло було ніби палицями побите, і тільки одне мене гріло: не зганьбився я й цього разу, отже, в нашій «компашці» залишуся повноправним членом.

Ми зібрались у підвальчику, як домовлялися, о шостій вечора. Борис поцупив гаманця з грішми, було там дванадцять карбованців (уже на нові гроші) тридцять п’ять копійок. Я показав свої книги, на які мої приятелі подивилися без належного інтересу, а Михайло приніс оту саму сумочку (брови мої при цьому полізли вгору), на яку ласився і я. В сумочці були помада, дзеркальце, пуделок пудри, маленький гаманчик з трьома карбованцями і носовичок. Чемпіоном був проголошений Борис, друге місце присуджено Михайлові, а мені — трете, книжки мої поцінувалися найнижче.

Ця подія відбулася, коли ми були в другому класі, у тисяча дев’ятсот шістдесят першому році; я й сам не міг оцінити тих дорослих книжок. Потім заніс їх додому, мати якось не спиталася, де я узяв їх, а прочитав уперше в десятому класі; особливе враження справила на мене друга книжка «Кам’яна душа», хоч була написана гуцульським діалектом, читав я її з натугою, але вона потрясла мене так, що я вирішив тоді стати філологом, притому філологом українським…

Ми сиділи біля запаленої свічки в підвальчику, горді зі своїх подвигів, й оповідали, як кожен промишляв, я навіть забувся, як важко мені було зважитися на крадіжку і які муки сумління пережив, і от саме тоді, а може, пізніше, до ладу не пам’ятаю, Михайло сказав, виявивши немалу мудрість як для пацана:

— Хлопці, ми зробили це не для того, щоб стати злодіями. Ми і вбивали не для того.

Борис презирливо сплюнув.

— Що ти мелеш? — сказав він. — Погано, що в нас завелися гроші?

— Ми це зробили не для того, щоб стати злодіями, — вперто сказав Михайло.

— Гроші не пахнуть, — сказав Борис. — Глянь, які цяці! — Він вийняв свій здобуток і любовно перебирав пальцями.

— Ми це зробили, щоб не бути боягузами, — сказав Михайло.

— Я теж! — вигукнув і мій тоненький голосок.

Борис зневажливо скосив у мій бік око, але я на нього цього разу вже не зважав, досить було того, що так, як я, думав і Михайло.

Не всі свої переступи я вчиняв спонукуваний приятелями, братами-спокусниками, як пізніше їх для себе називав; згодом, згадуючи цей час, я навіть думав, що ми, не знаючи, порушували всі можливі християнські заповіді. Але світ вузький, а світ зла тим більше. Я, наприклад, не міг шанувати свого батька, бо він покинув нас із матір’ю (мати моя була продавщицею в «Продтоварах» на Пушкінській вулиці), зв’язавшись із якоюсь фіфою, яка його й окрутила. Фіфа мала окрему квартиру, забрала туди мого батька, одружила його на собі, народила йому одну й другу дитину (хлопчика й дівчинку — вони були нібито мої брат і сестра), начиняла його ситними обідами, вечерями й сніданками, і мій батько (працював на номерному заводі на Солом’янці, а що саме він там робив, я так ніколи й не довідався) став круглий, пряжка паска на штанях у нього сиділа аж у паху, очиці дивилися сонно, а біля шиї звисало добряче воло. Був він чоловік елементарний, цікавився лиш футболом, пивом та пивними й футбольними компаніями, а ще залюбки забивав у дворі, в якому жив, козла. Я його зроду-віку й не відвідав би, але він, окрім того, що справно платив аліменти, балував і мене, всунувши в руку якусь дещицю, інколи й карбованця, а для мене це були не просто гроші — я з ними міг виявити самостійність у своїй «компашці» або ж мав на що принаймні піти в кіно. Батько мій із мачухою мали одну спільну пристрасть: вони начиняли свою мікроквартиру найрізноманітнішими речами, щоразу стягуючись на них і скаредно економлячи; притому, треба визнати, батько викроював кілька карбованців і для мене. Але вдячності я до нього не відчував, бо мати таки зуміла наповнити мене до нього зневагою, отож бездушно стягав із нього викуп, а він до того ставився, як до потреби сплачувати внески за якусь придбану річ.

У мене був ще один кандидат на батька — вітчим, але це особистість мерзенна. Був він, як казала мати в пориві злості, «кацап», його виперли з армії за скороченням, жінка в нього вмерла, чи він її затовк, дітей не мав, тож приліпився до моєї матері, незвідь-де з нею познайомившись. Мав кімнату в комуналці й часто туди від нас тікав, але потім знову з’являвся, принизливо просив у матері вибачення — все починалося спочатку. Його звали Іван Філіповічь, мав він невеличку пенсію, на роботу влаштовуватися не збирався, днями грав у шахи в парку Шевченка з пенсіонерами, їздив по рибу в Кончу-Заспу, тобто до тамтешніх озер, восени збирав гриби і вряди-годи безпробудно напивався — запої в нього тривали не більше тижня і траплялися не частіше як раз на місяць, часом раз на два місяці. Він тоді прилазив до матері, вибираючись під сходи на чотирьох, губа в нього відвисала, з-за тої губи сипалися матюки, правда, якісь невиразні, бо він ледве язиком