Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

— А чому Слєпньова Юшкою зовуть?

— Юхим його повне ім'я. Але всі Юшка та Юшка. За що ж його повністю та ще й по батькові величати?

Спускаючися з сопки, продираючись крізь зарості ялинника, вони виїхали на чисте місце, в низинці помітили трьох кіз. Мабуть, сполохали їх десь, і кози, проскакавши метрів триста, зупинилися, з цікавістю розглядали вершників. У гущавині злетіли кілька тетеруків, білі хвости півнів добре було видно крізь вільшаник.

— Тетеруків та й іншої дичини в нас тут хоч гать гати, — похвалився Тимофій Спиридонович. — Отуди трохи нижче, ліворуч токовище. Минулого року бачив півнів там понад сотню. Бійку зчинили, як на базарі. Неподалік од займанки знаю глухаряче токовище. Коли є бажання, вранці гайнемо. Там глухарів — як ворон. Ягідники тут багаті, а на лужках покорму також вдосталь. А бити їх — хто тут б'є? Юшка? Так він замість глухаря краще козу або козла пристрелить. Ближче йти і м'яса більше.

На березі річки, на невеликій, до півтора-двох гектарів, рівній площині розташувалася літня ферма з просторим скотарником, телятником і двома житловими бараками. Ще здалеку Дорохов і Хлинов помітили колгоспників, які лагодили покрівлю й міняли стовпи в огорожі.

— Тут їх шестеро працює,— пояснив Хлинов. — П'ять чоловіків і Степанида, Юшчина дружина, куховаркою.

Тільки-но на займанці помітили верхівців, один з колгоспників покинув роботу й рушив до барака.

— Он той, який пішов, і є Юшка.

Під'їхавши до людей, Хлинов повагом, не кваплячись, зліз із коня, з кожним привітався за руку. Сашко також поздоровкався і разом з Хлиновим попрямував у барак. Одразу з ганку обидва опинилися в кухні. За довгим столом біля великого закуреного чайника сиділи Слєпньови, попиваючи з емальованих кухлів чай, і мирно гомоніли про щось своє. Юшка, невисокий, чорнявий, верткий чоловічок з гладенько поголеним нахабнуватим обличчям, одразу ж заговорив, осміхаючись, позираючи на дружину:

— Здоров був, Тимохо. Скучив там за мною в Хараузі, прискакав провідати? Сідай чай пити. А це кого ще за собою привів, мабуть, мисливець чи теж ваш, міліцейський?

Жінка й не ворухнулася. Як сиділа, підпираючи щоку лівою рукою, поглядаючи то на чоловіка, то на нежданих гостей, так і лишилася сидіти. На вигляд була трохи старша за Юшка, та обличчя зберегло свіжість і здавалося досить приємним.

— Чого сидиш мов нежива? Наливай людям чаю, варенням почастуй, зголодніли, мабуть, з дороги.

— Дякуємо. Чаювали під кручею. Познайомитися ось з тобою хоче наш начальник карного розшуку, того й приїхали.

— Сам начальник? Та він же ще хлопчак! — зареготав Слєпньов. — Невже у вас когось трохи старшого на це місце не знайшлося? Гаразд, побалакаємо. Вийди, Степанидо, надвір.

— А навіщо, нехай сидить, — спокійно промовив Дорохов. — Я справді хотів з вами поговорити. Дивуюсь оце, начебто ви набагато старший за мене, людина, як то кажуть, у літах, а терпите, що всі вас Юшкою звуть.

Степанида глянула на чоловіка й на Дорохова і з явною цікавістю стала чекати, як повернеться розмова.

— Мене хоч як називай, тільки випить подай, — відбувся жартом Слєпньов.

— Ну то я вам сам поясню. Не поважають вас, Слєпньов, люди. Голова колгоспу каже, що ви погано працюєте. Сусіди не дружать з вами через те, що ви до них без поваги. Друзів, приятелів у вас нема.

— Ти, начальнику, кинь теревені розводити. Я це в різних місцях чував. Раз приїхав говорити, до діла кажи.

— Я й кажу до діла, — спокійно вів далі Сашко. — Ось ніяк не збагну: що, вас медом у виправному таборі годували, що ви туди знову проситесь?

— Дарма, начальнику, той строк мій згадуєш. Мені суд п'ятірку визначив, а я її за три роки відбув. Тому що надривався, мов кінь. День за два рахували, от і випустили достроково.

— Ось бачите, — звернувся Сашко до Степаниди. — За дротом, та під охороною, ваш чоловік працював добре. Можна сказати, відмінно, а тут, у колгоспі, за минулий рік у нього всього сімдесят трудоднів. Якщо рахувати в середньому, то всього один день за шестиденку вийде. Якби в таборі так працював, то за такою арифметикою лише через тридцять років звільнився б.

— Немає такого закону, щоб більше строку тримали.

— Ну гаразд, це я так, до слова. А зараз про інше. Ось ви, Слєпньов, сказали нашому інспекторові, що по чужих коморах та по хлівах лазити перестали.

— Що правда, то правда. Відколи прийшов додому, ще й чутки не було, щоб десь у людей нашкодив, — підтвердив Хлинов.

—І ніхто не скаже, не кривджу я людей; а коли й вип'ю, то за свої або за Степашині.

— Людей ви не кривдите, бо боїтеся. Ще, дивись, заявлять або ще гірше — спіймають та самосуд учинять. Через те ви й вирішили грабувати тайгу. Але браконьєрством займатися не дамо. Не дозволимо винищувати під корінь звіра й птицю. Вважайте, що я вас попередив. Творитимете й далі безчинства — заарештуємо. І ще — здайте гвинтівки. Принесіть добровільно.

— Нема в мене гвинтівок, і ти, начальнику, не лякай, у тайзі мене ще й спіймати треба. Ти ось скажи своєму Тимосі, щоб по п'ятах не ходив. На лиху годину, десь та й посковзнеться. — Слєпньов уже оговтався від розгубленості й поводив себе у своїй звичній нахабній манері.

— Даремно ви погрожуєте, Слєпньов. Ніхто вас не боїться, з усім сільським активом вам не справитися, а дільничному я допоможу. Хотілося б, щоб і ваша дружина не залишалась осторонь. Для неї ж краще, коли ви вдома, а не у в'язниці.

Жінка гірко зітхнула і мовчки вийшла з барака. Дільничний інспектор, який з інтересом слухав розмову, також підвівся.

— Я ж знаю, Слєпньов, чого ти на займанку подався. Вирішив пантачів поганяти. Та ти врахуй, що й торішніх ізюбрів тобі ніхто не забув.