Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

Від згадки її імені знову стає хріново, і, як інколи каже Юля, «тоска давить конкретно». Про себе зізнаюся: я остаточно заплутався, сам не знаю, що зі мною діється і як цьому зарадити. Дека спостерігає за мною і ніби чекає моєї реакції; важко зізнаюся, що Ліда порвала зі мною, хоч я хотів із нею одружитися. Ловлю себе на думці, що від моєї здорової, пихатої самовпевненості не лишилося й сліду, а все, можливо, тому, що я віч-на-віч зустрівся з проблемами (порівняно зі світовою революцією — які це, в біса, проблеми? я ще не бачив справжніх проблем).

«Може, нічого не втрачено?»

«Пізно, — кажу йому, — такі жінки якщо вирішують, то це назавжди. Це ж не соска нашого віку, якій можна на вушко почесати, і вона поведеться».

«Як це сталося?»

Що йому відповісти? Що це через дурнувате словосполучення в моїй прозі: поки не старе тіло? Дека уважно слухає і по здивованих очах бачу, що йому це не вкладається в голові. Пауза. «Вона дуже мудра жінка, — каже згодом, — давай за неї вип'ємо».

Давай. Дека дістає «п'ятку» з травою, розпаковує її. І поки він висипає коноплю на аркуш паперу і забиває в порожню цигарку, я згадую Селінові слова, що зректися кохання набагато важче, ніж зректися життя. На мене несподівано находить прозріння, що мої стосунки з Настею, Лідою та іншими, які були до них, — це... якась дешева пародія на великі почуття, якась жалюгідна гра, в якій я — найнікчемніший і найбездарніший актор. Актор, який не вірить у свою гру. Бо якби я любив, то ніколи так не жив би, не думав, не карався, не був. Але це, мабуть, не тільки мене стосується; час такий — суцільної хирлявості, безликості й нікчемності. Хирлява правда й хирлява брехня, жалюгідна радість і жалюгідні страждання, примітивні дурні та йолопи інтелектуали, безликі герої і невиразна маса, банальні жертви й банальні кати. Що тут ще можна сказати? Тотальний даунізм різноманітного розливу.

«Мені треба визначитися», — мимоволі кажу вголос.

«Нам постійно треба визначатися», — вставляє Дека, який, певно, думає про своє. Він затягується, передає мені, каже, зараз трохи попустить, після водочки приємно підгрібає. Ми докурюємо й допиваємо пляшку. Депресняк не покидає.

«Дека, мені сьогодні треба свиня, якщо я не відпердолю свиню — буде хріново».

«Так в чому проблема? — сміється він. — Цілий дев'ятий, восьмий і сьомий поверхи, за тобою ще півроку тому стогнала Даша з музпеду. Чого дивишся? Не можеш згадати? Біла й висока, ляхи в неї, скажу тобі, вищий сорт, сам їх кусав, вона зараз живе у 922-й, це розкішна женщина, а щедра, як справжня християнка, ніколи не відмовить, добра душа».

«Я вже її хочу, цю суку безпородну», — кажу йому.

«Ти не догнав, — перебиває мене, — вона справді добра людина, лише на передок слабенька, але в цьому нічого поганого нема — гарні дівахи всі на передок слабенькі».

Коли общага поволі засинає, я намилююся до Даші. Заходжу, але сусідки кажуть, що вона вийшла. Заходжу через годину, знову нема: в душовій париться. Це харашо. Підходжу до дверей душової й прошу, щоб відчинила. Даша, певно, лякається, постійно перепитує: хто? Кінь у пальто; бляха, відчиняй, це я — Віталік. Даша лопоче, що в мене дашок поїхав, але я знову наполягаю. Врешті вона відчиняє, закутана в жовтий махровий рушник, я завалюю в душову й накидаюся на неї. Від несподіванки Даша аж відкриває рота, я беру її обличчя в долоні й шепочу, що можеш кричати «ґвалтують!». Даша каже, що кричатиме, й усміхається. Я розмотую її з рушника, починаю обціловувати тепле, вологе тіло, падаю на коліна, а руками масажую розпашілі, м'які груди, які під доторками слухняно коливаються. Даша шепоче «не тут», але я знаю, що поки всі не поснули — гнилий номер. Пропоную їй піти до себе на восьмий. Даша заперечливо киває, каже: потім будуть говорити. Уроди завжди будуть говорити. Дістаю з трусів свій інструмент і передаю в її надійні долоні. В душовій так тісно, що вона не може нормально присісти, щоб з ним побалакати. Вже пізніше, після цього всього, коли Даша одягнулася і вийшла зі мною в рекреацію покурити, ми певний час облизуємося (не піду ж я від неї відразу) і говоримо. Ти ж нікому не скажеш, правда? — дивиться на мене. Правда, нікому. Ми знову цілуємося, це вже трохи набридає. Даша каже, що дівчата називають мене монахом. Я дивуюся, а Даша продовжує: все тому, що я маю можливість (бо один у кімнаті) жити з коханкою, але цього не роблю, лише інколи воджу на кілька годин. Уважно слухаю і пальцем тарабаню по лівому соску, оголивши груди з-під домашнього халата. Сосок твердне, помітно видовжується, і я знову заводжуся. Але в мені народжується лінь і я не знаю, чим вона викликана. Мабуть, це все через духи, якими Даша побризкалася після душу: запах надто солодкий і різкий. Даша схожа на велику ґумову ляльку. Вона липне до мене, треться об живіт і ноги. Я масажую її пухкі сідниці, Даші це подобається, і вона лепече, що зустрічається з одним гавриком, але він їй не в тягу, ти будеш до мене приходити? будеш? Може, у нас почнеться роман — закочує очі. Може. Це набридає, хочеться піти. Втім, я не проти її ще раз натягнути. Прийди вночі, шепочу й кусаю мочку її вуха, двері будуть не зачинені. Даша каже: да. Я легко б'ю її по дупці й повертаюся до себе. Думаю про свої стосунки з жінками й нічого не доганяю. Хулі мізки собі парити, трахати їх треба — як любить казати один мій знайомий доцент-філолог, який часто бухає з Ковіньком. Уявляю обличчя тих, кого страшенно хочу: Настя, Ліда, Тома (про неї останнім часом забув). Трахати їх всіх нада.

Опівночі приходить Дека, вгашений — просто дрова. Розповідає, що познайомився з двома симпатичними першокурсницями-філоложками, уявляєш, Віталя, вони хочуть, аж пищать, але поки перелякані. Він падає на сусіднє ліжко і наспівує пісеньку з мультфільму про Петрика та слоненяток: «скільки я не намагався». Я вимикаю світло й лягаю. Не знаю, скільки часу минає, коли обережно