Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

— Знаю, в огидному, — підтвердив Мак-Кенті.

— Саме так, — виразно наголосив Френк. — І мушу вам сказати, що за таких застарілих методів їм доведеться попітніти, коли вони почнуть перебудовуватися, ой як доведеться, повірте мені. Я недарма цікавився цим питанням. Два-три мільйони доларів — гроші чималі, а віднайти таку суму їм буде нелегко... Значно важче, мабуть, ніж декому з нас, якщо припустити, звісно, що нам захочеться зайнятися цією справою.

— Так, зрозуміло, якщо припустити... — розмова явно зацікавила Мак-Кенті. — Але яким чином ви думаєте долучитися до цієї справи? Власники міських залізниць, наскільки я знаю, не бажають розлучатися зі своїми акціями.

— Не важливо, — сказав Ковпервуд. — Ми можемо це зробити, якщо захочемо, потім я поясню вам — як. А наразі попрошу вас про одну послугу. Як гадаєте, можна було б якимось чином передати в моє розпорядження один із цих тунелів, про які ми з вами сьогодні згадували? А ще краще — обидва. Як вважаєте, можна таке влаштувати?

— Так, імовірно, можна, — відповідав Мак-Кенті, дивуючись. — Але до чого тут тунелі? Вони ж ні на що не годяться. Нещодавно йшла навіть мова про те, щоб їх підірвати. Поліція стверджує, що вони стали прихистком для безхатьків.

— Тим не менше, дивіться, щоб хтось іший не заволодів цими тунелями. Не здумайте здавати їх в оренду, — наполегливо і рішуче промовив Ковпервуд. — Я зараз викладу свій план. Треба прибрати до рук, і якнайшвидше, всі міські залізниці на Північній і Західній сторонах, — шляхом продовження старих концесій чи з отриманням нових — байдуже. Тоді ви побачите, до чого тут тунелі.

Френк замовк і запитально подивився на Мак-Кенті — чи розгадав той, куди він хилить, але цього разу проник­ливість Мак-Кенті зрадила його.

— Та-ак... У вас дуже скромні апетити, нічого не скажеш, — відгукнувся він весело. — Однак я все не можу втямити, до чого тут тунелі. Це не означає, звісно, що я не спробую роздобути їх для вас, якщо вони вам так уже потрібні.

— Ось що, пане Мак-Кенті, — задумливо зауважив Ковпервуд. — Ви будете постійним партнером у всіх моїх підприємствах, якщо допоможете мені. Всі наші конки в тому вигляді, в якому вони зараз існують, через вісім, найпізніше через дев’ять років, можна буде здати на брухт. Ви бачите, що робить уже зараз «Південна компанія»? Коли ж справа дійде до «Західної» та «Північної», їм це, мабуть, буде не під силу. Вони не отримують таких прибутків, як «Південна», а крім цього, на їхньому шляху ще й стоять ці мости, що створюють значні перешкоди для канатної дороги. Для переходу на нову тягу насамперед доведеться перебудувати мости, позаяк старі не витримають додаткового навантаження, і тоді відразу виникне питання — а чиїм коштом? Міста?

— Може, й так. Залежно від того, хто буде про це просити, — люб’язно посміхаючись, відповів Мак-Кенті.

— Нехай і так, — погодився Френк. — Однак і річковий транспорт із кожним днем стає все більшою і більшою перешкодою для вуличного руху. Доводиться чекати по десять, а то й по п’ятнадцять хвилин, поки не пройдуть усі ці пароплави та баржі. Зараз у Чикаґо п’ятсот тисяч жителів. А скільки буде 1890 року? А 1900-го? А що ви скажете, коли населення міста зросте до восьмисот тисяч або навіть до мільйона?

— Ви, безумовно, маєте слушнісь, — відгукнувся Мак-Кенті. — З транспортом нам буде непереливки.

— Безперечно. Врахуйте також, що канатна дорога, крім основної лінії, буде обслуговувати ще й гілки, і біля мостів будуть накопичуватися не окремі вагони, а цілі потяги з причепами, переповнені людьми. Навряд чи це правильно — змушувати канатний потяг чекати від десяти до п’ятнадцяти хвилин, поки річкою пройдуть кораблі. Мабуть, пасажири не захочуть з цим довго миритися, га? Як гадаєте?

— Та вже без скандалів не обійдеться, — погодився Мак-Кенті.

— Так. І що ж з цього випливає? — спитав Ковпервуд. — Можливо, ви розраховуєте на те, що вуличний рух раптово зменшиться? Або річка висохне?

Мак-Кенті мовчки дивився на співбесідника. За мить обличчя його збадьорилося.

— Так, так, розумію, — сказав він примружившись. — Ось навіщо знадобилися вам тунелі. Але ж вони в жахливому стані, чи можна їх використовувати?

— Реконструкція їх буде коштувати менше, ніж прокладка нових.

— Імовірно, ви маєте рацію, — відповів Мак-Кенті. — А якщо їх перебудувати, це буде саме те, що треба, — в його голосі зазвучало торжество, майже радість. — Але ви ж знаєте — тунелі належать місту. І кожен із них обійшовся йому в мільйон доларів.

— Так, я знаю, — сказав господар. — Тепер ви розумієте, чому я веду цю розмову?

— Як не збагнути! — посміхнувся Мак-Кенті. — Чудова думка, пане Ковпервуд, чудова! Захоплений і схиляюся перед вами. Отже, кажете, що я можу бути вам корисний?

— Понад усе, — сказав Френк, посміхнувшись на похвалу Мак-Кенті, — будемо вважати вирішеним, що місто в жодному разі і ні за жодних умов не віддасть нікому цих тунелів, поки ми не владнаємо справу з конкою.

— Це вирішено.

— Потім ми з вами домовимося, що в подальшому ви не будете особливо допомагати «Північній» і «Західній компаніям», якщо вони захочуть отримати дозвіл муніципалітету на прокладку нових ліній. Я сам хочу взяти концесію на продовження ліній і прокладку гілок.

— Оформлюйте ваші проекти, — сказав Мак-Кенті, — й усе буде зроблено. Я вже працював із вами і знаю, що ви вмієте тримати слово.

— Дякую вам, — сказав Ковпервуд чуттєво. — Знаю, як важливо тримати своє слово. Отже, я займуся конкою і подивлюся, що тут можна зробити. Мені ще незрозуміло, скільки людей треба буде залучити до цієї справи й яка форма організації виявиться найзручнішою. Але в будь-якому разі, ваші інтереси будуть враховані, й я нічого не робитиму без вашого відома та згоди.

— Чудово, — Мак-Кенті