Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Імовірнішим видається, що цю честь він склав із себе під тиском. Слово Отто в ордені більш чи менш прирівнювалося до закону, і легко собі уявити, чому він хотів застосувати до Вільгельма санкції. Вільгельм зганьбив Отто і його мати Зіту, у критично важливий момент скомпрометував реставраційний проект. Та навіть зважаючи на це, такому суворому покаранню не бракувало лицемірства. Так, Оттового діда і тезку, Отто-Франца не вигнали з ордену, попри те, що він допустився значно більших необачностей. Можливо, мотивація була частково політичною. Отто прагнув створити нову репутацію Дому Габсбургів, менш позначену загальним ототожненням родини із розпадом, гомосексуалізмом та війною. Із часом це йому вдалося, завдяки тому, що себе він завжди представляв респектабельним джентльменом. Зіта виховала його добре. Після Вільгельмового знеславлення єдиним членом династії, в якого ще був сильний політичний профіль, залишався Отто.

Поки Отто далі думав про корону, Вільгельм мусив повернути свій золотий комір, знак лицарства й належности до ордену. То був комір номер вісімдесят вісім із близько ста, що тоді існували у світі. Вільгельма стерто із габсбурзької легенди про самих себе, з лінії цивілізації, що сягала від грецьких мітів аж до сучасних монархів. Його більше не запрошували на таємні зустрічі з іншими ерцгерцогами. Цілком імовірно, що Орден впродовж років дозволяв Вільгельмові підтримувати зв’язок зі своїми братами Альбрехтом та Лео. Тепер йому доведеться терпіти той факт, що його брати досі рицарі, на відміну від нього. Відкинутий Габсбургами, Вільгельм мусив шукати розради в аристократії іншого штибу[257].

Вільгельм зберіг близькі стосунки з одним паризьким приятелем, українським аристократом Токарі. За роки, що передували Вільгельмовому від’їзду з Парижу, Токарі став для нього джерелом авторитету і розради. Так, навесні 1933 року Токарі втішав Вільгельма після смерти його батька Штефана. Після цього Токарі, хоч і був лише на десять років старшим за Вільгельма, почав грати в його житті роль ідеалізованого голови сім’ї. Вільгельм уже не міг помиритися зі Штефаном, але міг обіцяти вірність і посвяту своєму другові. Намагаючись створити з Токарі такі стосунки, яких від часу Першої світової війни не мав із власним батьком, Вільгельм частково позбувся гніву юних років. Найвиразніше це простежувалося в тому, що Вільгельм втратив свою відрухову ненависть до Польщі та всього польського. Ця зміна зблизила його з Токарі, який підтримував ідею польсько-української співпраці проти Совєтського Союзу; до того ж, вона усунула (хоч і запізно) політичне джерело суперечки з батьком. У 1935 і 1936 роках Вільгельмова туга за батьківським авторитетом вилилася у листах до його приятеля. Пишучи з Відня до Парижа, він благав Токарі не забувати свою «дитину» і просив дозволу «сповідатися тобі як батькові»[258].

Самотній і розгублений Вільгельм відчував потребу в комусь, на кого можна було покластися. Жахливий шок паризького скандалу навчив його недовіри. Ціле своє життя він був надзвичайно довірливим — у цьому він слідував за колоподібною логікою, що була притаманна Габсбургам, та й багатьом особам, народженим для життя владного й забезпеченого. Будь-яку наближену до себе людину він вважав належною до зачарованого внутрішнього кола, котре апріорі повниться доброю волею і перебуває поза підозрою. Він ніколи не розважав над засобами, до яких мусили вдаватися люди, що змагалися за місце в його оточенні. Його товариші були славними, його радники — мудрими, а друзі — вірними. Такий світогляд приніс йому немало лиха — від його прислужника Кролля, секретаря Ларищенка, радника Панейка і коханки Полєтт. Коли 1935 року Вільгельм нарешті опанував цю науку, то засвоїв її аж надто добре. Тепер світ можна було сприймати лише як змовницьку мережу, а кожна особа, з якою він коли-небудь був знайомий, опинялася під підозрою. Будь-яка політична діяльність у такому світі мусила бути таємною.

Вільгельм і Токарі мали щось на кшталт власного таємного товариства — український Орден Святого Юра. Орден Святого Юра, офіційним членом якого Вільгельм у якусь мить вважав і себе, підтримував його занепалий дух. Перед тим, як покинути Орден Золотого Руна, Вільгельм вважав себе лише союзником Ордену Святого Юра. Можливо, він вважав, що вступити до будь-якого іншого рицарського товариства йому не дозволяє статут Золотого Руна. Відтак вихід із габсбурзької змови відкрив йому шлях до певного зближення з іншою ієрархією, до відновлення старих зв’язків з українською владою. Окрім Токарі, у справі, ймовірно, був задіяний і митрополит Андрей Шептицький; Вільгельм регулярно писав Токарі про певного неназваного «церковника». Шептицький був українським наставником Вільгельма впродовж Першої світової війни. Хоча Шептицкий і не був першим українським радником Вільгельма, але був, мабуть, першим чоловіком, чий вплив на Вільгельма за своєю вагою перевищував уплив батька. Отже, Вільгельм обмінював одну родину на іншу. Після травми виключення з Ордену Золотого Руна Вільгельм, певно, плекав відчуття повернення до світу батьківського тепла. Можливо, його тішило й те, що він був наймолодшим серед обраних. У той час йому було лише сорок років — на десять менше, ніж Токарі, й на три десятиліття менше, ніж Шептицькому (хоча й на сімнадцять років більше, ніж дратівливо молодому і здібному Otto)[259].

Крім цього, Вільгельмові потрібна була підстава вірити, що його життя не позбавлене перспектив на владу. У незнаності ордену він міг вбачати не втечу з політики, а таємничість, що її потребувала група елітарних змовників. Зрештою, орден був таємницею, яку плекала жменька українців, що вважала себе національною аристократією. Ця організація запропонувала Вільгельмові таку форму діяльности, пов’язаної з Україною, яка не виставляла його на нестерпний публічний суд інших українців — у тому часі, коли Вільгельм почувався дуже вразливим. Крім цього орден подарував йому нагоду жити певною сповненою надії, а може, навіть відчайдушною політичною фантазією. Про себе і Токарі Вільгельм говорив як про «рицарів». Ці двоє чоловіків листувалися сумішшю української, німецької та французької мов; французьке ж слово на означення рицаря — «chevalier» — натякає на ідею лицарського благородства, що мала для Вільгельма немалу вагу. Почуваючи себе оточеним змовами, він писав Токарі, що їхні вороги не могли перемогти, оскільки не вміли битись «як лицарі», «з відкритими заборонами»[260].

Вільгельмова освіта, як і саме його існування, була під багатьма оглядами архаїчною. Та навіть для нього образ лицарів, які в обладунках виступать один проти одного з піднятими заборонами, не ховаючи очей, лежав на багато століть поза межами досвіду і був цілком безпідставним. Тут Вільгельм піддавався низці романтичних