Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

уявлень: про історію середньовіччя як час гармонії і про внутрішню духовну перемогу, що долає зовнішню фізичну поразку на полі бою. Такі уявлення не зворушували його 1918 року, коли він порівнював середньовічних засновників габсбурзької династії з буйними анархістами. Та 1918 рік лишився в минулому. Україна народилася з болю, що не припинявся, посеред зажерливого насильства світової війни, громадянської війни, революції та погромів, і так аж до голоду й терору совєтської України. Вільгельм бачив схід і захід своєї зорі не раз, а двічі — як український Габсбурґ у 1918 році, а потім як габсбурзький українець у році 1935-му. Тепер він скуштував зраду і мусив протиставитися відчайдушній поразці. У такому становищі ідеї родини, ієрархії і таємниці слугували певній меті. Вони повертали йому цінності, над якими він рідко замислювався і часом висміював, але яких, мабуть, завжди потребував.

Вільгельма відлучено від габсбурзького міту, але він знайшов повернення до мрій про імперію. Молодим хлопцем він, мабуть, сміявся з того, як середньовічну історію зображено в Цісаревому сні, а пізніше, коли домагався власного королівства в Україні, висміював ідеалізацію його габсбурзьких предків; утім, вічна слава, що її представлено в п’єсі, належала йому за правом народження, як і схильність бачити себе майбутнім королем. Український орден із його власними уявленнями про рицарство і давню аристократію, допоміг йому повернути собі якусь частку гордости. Хоч орден становив із себе не набагато більше, аніж жменьку українців, які писали одне одному заплутані майже не до прочитання листи, і вимагав від Вільгельма не набагато більшого, аніж створити і замовити у Відні рицарські інсигнії, він, тим не менш, дозволив Вільгельмові знову думати про посідання українського трону — без допомоги інших Габсбургів і осоружного Отто.

Тепер Вільгельм міг оцінити своє становище. Досягнувши делікатного моменту самостворення, він через рік-другий після своєї ганьби міг знову розважати над тим, як здійснити мрію про владу. Втративши невимушену певність імперської юности і наївну віру в добру волю своїх дорослих товаришів, він почав переосмислювати Європу, з огляду на змовницьку логіку включених і виключених, на досконалі опозиції та абсолютні антимонії. Вважаючи після досвіду з Народним Фронтом у Франції, що європейська лівиця об’єдналася проти нього, він вирішив, що ключ до влади заховано в єдності правиці. Оскільки на той час уся його політика була політикою елітистською і таємною, то він уявляв собі цю єдність у вигляді союзу різних рицарських орденів. Схоже (хоча натяки непевні), до цього союзу мали належати Папський Орден Святого Григорія, баварський Орден Святого Георгія і український Орден Святого Юра. Об’єднання між ними не відбулося, та й не могло відбутися з огляду на різні статути й місії цих організацій. Тим не менш, Вільгельм повернув собі віру в політичну дію[261].

У мить, коли Вільгельм відступав до таємного світу монархістської ностальгії, політична система Австрії змінювала громадський простір навколо нього в такий спосіб, що теж, здавалося, поривала з модерними політичними ідеями на кшталт демократії та особистих прав. Вільгельм потрапив до Австрії саме в той момент, коли її уряд ставав привітнішим до Габсбургів. Як він, зрештою, зрозумів, ця зміна була частиною ширшого перетворення, за якого австрійський режим, Фронт Батьківщини, намагався створити модель політики, що черпала символи з минулого задля створення народної підтримки для свого нового авторитарного ладу. Фронт Батьківщини домовлявся з Отто й захищав Вільгельма, і, звісно, Габсбурги вітали такі жести. Але Фронт Батьківщини відсилав до минулого, щоб виправдати режим нового штибу. Подібно до нацистів у Німеччині, режим цей пропагував державний герб із зображенням нетрадиційного хреста; так само, як і нацисти в Німеччині, він використовував офіційне привітання, яке передбачало привіт із піднятою рукою.

Іншими словами, Австрія у 1936 році скидалася на фашистський режим. Принаймні з відстані видавалося, що вона долучилася до європейського руху, який відкидав демократію і розум на користь правління Чільника, котрий виставляв себе голосом національної волі. Першим фашистським режимом був режим Муссоліні в Італії; наступним був режим Гітлера в Німеччині. Хоча між цими двома режимами існували значущі відмінності, їх часто трактовано (зліва, як і справа) як такі, що представляють потужну форму масової політики. Лівацький Народний Фронт у Франції, від якого Вільгельм щойно урятувався, змальовував світ як щось поділене між фашистами й антифашистами. Зорієнтувавшись після прибуття, Вільгельм був радий опинитися в країні, що являла собою протилежність тій Франції, яку він щойно мусив покинути. «Тут у нас усе гаразд, — писав він до Токарі в листопаді 1935 року, — і фашистський лад, і порядок, й ідеологічно дуже приємно»[262].

Вільгельм доволі швидко почав синтезувати фашизм у тому вигляді, у якому спостерігав його навколо, із власною, особистою українською місією. Він слушно розумів фашизм як заперечення повоєнного порядку в Європі. Італійські, німецькі та інші фашисти не приймали мирні договори, висвітлюючи їх несправедливими й мерзенними перешкодами на шляху до здійснення національної волі. Іншими словами, вони прагнули змінити малу Європи за допомогою зброї. Фашисти були ревізіоністами, які вважали, що кордони європейських держав треба було змінити. Як Вільгельм знав із власного досвіду початку 1920-х років, ревізіоністи могли бути союзниками українців.

Оскільки України не існувало, українські націоналісти вважали, що для здобуття державної незалежности їм потрібна загальноєвропейська катастрофа, якою могла бути, наприклад, війна, що її розпочнуть фашисти. Для здійснення такого сценарію потрібні були українські чільники, готові співпрацювати з європейськими фашистами, а також спроможні повернути катастрофу на досягнення власних цілей. Саме в цьому Вільгельм і його аристократичні братове вбачали свою роль. У квітні 1936 року Вільгельм був певен, що незалежною може бути лише фашистська Україна. Як Вільгельм писав до Токарі того жовтня, їхній український рицарський орден «створить кадри, що знадобляться для відбудови Української імперії, суверенної та незалежної, якою правитиме єдина особа». Ймовірно, цією особою мав стати сам Вільгельм[263].

Фашистська ідея Чільника у 1936 році мала для Вільгельма подвійну вагу. Переважно він почувався слабким і сам прагнув проводу. Він прагнув захоплюватися Муссоліні й хотів, щоб його напучував Токарі. Але, крім цього, він також плекав фантазії, у яких сам одного дня стане Чільником. Однак перш ніж це могло статися, він мав вирішити, до якої нації належав. Ціле Вільгельмове життя виказувало немалу двозначність у цьому питанні — двозначність, яку фашизм, принаймні на початках, здавалося, дозволяв.

Фашизм двадцятих і початку тридцятих років зберігав у собі щось від братерства патріотичних ідей дев’ятнадцятого століття. Якщо