Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

існував фашизм для кожної нації, тоді особа, що любила більш ніж одну націю, могла — хоча й ледь-ледь — бути фашистом-космополітом. Таке охарактеризування пасувало як до Вільгельма, так і до Токарі. Вільгельм був австрійським фашистом і українським фашистом, і не бачив у цьому суперечности. Та поки він призвичаювався до життя в Австрії, яку вважав фашистською, і мріяв про Україну, що мала одного дня, за його сподіваннями, стати фашистською, нацистська Німеччина міняла значення самого поняття фашизму. Гітлер проголошував, що належність до нації визначає кров, а це означало, що фашизм Вільгельмового штибу був неможливий. За расовою логікою нацистів, Вільгельм був або німцем, або взагалі нічим.

Коли 1936 року Вільгельм знову починав мислити політично, він мусив зважати на німецьку ідеологію, оскільки мусив мати справу з німецькою владою. Впродовж перших місяців Гітлерового правління, навесні і влітку 1933 року, він приборкував німецьку державу. У березні 1935 року Німеччина порушила мирні договори, поновивши військовий призов і виготовляючи зброю. Ще через рік німецькі війська увійшли в Райнську область — зону поблизу французького кордону, що мала на невизначений час залишатися демілітаризованою. Тим часом німецька економіка оговталася від наслідків Депресії, а торгівельна політика німців притягнула в їхню орбіту східних сусідів.

Так нацистська Німеччина стала суперницею муссолінівської Італії у змаганні за роль зразка європейського фашизму. Токарі, який переселився з Парижу до Риму, і далі вважав італійський фашизм взірцем для фашизму українського. Як ревний католик, нацистську Німеччину він вважав язичницькою. До того ж, він уявляв собі, що Італія якимось чином допоможе Австрії та Україні стати незалежними фашистськими державами. Вільгельм, що жив у Австрії й походив з родини історичних німецьких князів, мусив реагувати на расистське потрактування нації, що його дотримувався Гітлер. На відміну від Токарі, його самого можна було вважати німцем. Австрію, його найновішу батьківщину, можна було трактувати як німецьку країну, оскільки її населяли носії німецької мови. Сам Гітлер був за походженням австрійцем, і завжди вважав свою батьківщину частиною розрослої майбутньої Німеччини.

Вільгельм спостерігав, як Фронт Батьківщини, який прийняв його і який він вважав привабливим зразком фашизму, протиставив себе агресії, расизмові та силі нацистської Німеччини з її майже неприхованим прагненням поглинути Австрію. Щоб пережити злет нацистської Німеччини, австрійський режим потребував допомоги ззовні. Впродовж декількох років вірною його союзницею була Італія. У 1934 році, коли нацисти зоркестрували у Відні переворот, Муссоліні відрядив до Бреннерського перевалу елітарні загони піхоти, щоб таким чином виразити свою підтримку австрійській незалежності. Але на рік 1936-й, коли Вільгельм ствердив свою підтримку ідеї фашистської Європи, ситуація змінилася. Поки гітлерівська Німеччина піднімалася із становища переможеної держави до держави, що переозброювалася, муссолінівська Італія відштовхнула від себе можливих союзників і виказала військову слабкість, зірвавши захоплення Абіссинії. Коли у жовтні 1936 року Муссоліні уклав союз із Гітлером, він покинув австрійську союзницю, яку вже не міг захищати.

Як розумів Вільгельм, Австрія не могла захистити себе без допомоги Італії. У липні 1936 року Австрія та Німеччина підписали угоду про невтручання, яка, на лихо австрійців, насправді узаконила для Німеччини ключову роль у австрійських справах. Таємне положення зобов’язувало австрійський уряд призначити на владні посади двох нацистів. Цей крок додав нацистам у Австрії хоробрости, незважаючи на те, що їхня партія і далі технічно перебувала поза законом. Фронт Батьківщини не знав, як згуртувати австрійське населення на підтримку незалежности країни. Режим не міг покластися на лівицю, оскільки Соціал-Демократичну Партію заборонено ще 1934 року. Не міг режим покластися і на нацистську правицю, оскільки австрійські нацисти прагнули об’єднання з Німеччиною. Низка патріотично налаштованих австрійців почала висувати думку, що країну зможе врятувати лише габсбурзька реставрація. Австрійські містечка і села почали надавати Отто почесне громадянство[264].

Так Вільгельм зіткнувся не лише зі свідченнями сили нацистів, а й зі знаками популярности Отто. Відновлена монархія на чолі з Отто багатьом австрійцям видавалася найнадійнішим захистом від німецької агресії. Німецька міць надала Вільгельмові поважні причини прийняти німецьку версію фашизму, а заздрість щодо Отто відштовхнула його від власного толерантного минулого. Тією мірою, як ставки зростали, а зіткнення Австрії з нацистською владою ставало дедалі невідворотнішим, Вільгельм уже не міг бути фашистом-космополітом. Він міг або втримати якусь частину історичної габсбурзької аури толерантности, із її прийняттям рівности націй і присутности єврейського життя в Європі, або ж прийняти той расизм, за яким нацисти бачили майбутнє. Расизм нацистів дав би Вільгельмові змогу виразити свій гнів на Отто за те, що той, на його погляд, вилучив його з планів габсбурзької реставрації.

Із початком 1937 року Вільгельм зробив свій вибір. У січні в листі до Токарі він завважив, що очільник реставраційного руху в Австрії був із народження євреєм. Це, писав Вільгельм, означало, що сам рух був морально занепалим і політично приреченим. То було дивне твердження. Чоловік, про якого йшлося у листі, був Фрідріхом фон Візнером, якого Вільгельм знав понад п’ятнадцять років. У 1921 році вони обидва були задіяні в реставраційній політиці Відня, а також в українському синдикаті — схемі, що мала використати баварський капітал на фінансування вторгнення в большевицьку Росію. Вільгельм підтримував із Візнером зв’язки, коли був у Мадриді у 1920-х роках. 1934 року Вільгельм із задоволенням відзначив, що Отто довірив Візнерові провід реставраційного руху. Та й загалом будь-чиє єврейське походження ніколи раніше не турбувало Вільгельма. Замолоду він захоплювався викладачами-євреями у своїй військовій академії і єврейськими лікарями у війську. Влітку 1935 року він вирішив оселитися у переважно єврейському районі Відня. Він добре знав місто і, безперечно, мусив розуміти, ким будуть його сусіди. Він навіть вбачав щось єврейського у мандрівному плині власного життя. Восени 1935 року, розважаючи над своїми численними подорожами, він назвав себе «Вічним Жидом на подорожі»[265].

Габсбург, навіть якщо він фашист, міг бути толерантним щодо євреїв; антисемітизм був ознакою нациста. Звідки така раптова і рішуча зміна життєвих настанов? Можливо, відповіді слід шукати у грошах. Восени 1936 року Вільгельм вперше зазнав фінансового приниження. Тієї осені він три місяці поспіль не отримував належної йому фінансової підтримки з Польщі. У той час Польща з Австрією не тішилися добрими стосунками, і пересилати до Австрії польську валюту було складно. Платежі від Вільгельмового брата Альбрехта затрималися на клірингових рахунках. Оскільки у Вільгельма не було ані заощаджень, ані схильности до роботи, він досить швидко дійшов бідности. Як він писав Альбрехтові: «Тоді я питаю себе, що робити