Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Та найімовірніше, щоб зробити з Вільгельма прибічника нацистів, цілком вистачило міркувань влади і заздрощів щодо Отто. Нацисти видавалися єдиними можливими союзниками України, а також єдиною силою, яка могла ще раз зрушити Вільгельма до трону. Він знову почав розважати над тим, як Німеччина могла б відродити Україну. Хоча, схоже, він так і не приєднався до нацистського руху в Австрії; за пізнішою інформацією, він почав схвально відгукуватися про Гітлера[267].

У лютому 1937 року Вільгельм знайшов собі спільника з подібними думками і походженням. Іван Полтавець-Остряниця, ще один український полковник, що захоплювався націонал-соціалізмом, був чоловіком, чиє життя було моторошним чином подібне на життя самого Вільгельма. У 1918 році, коли Вільгельм здійснював свою спеціальну українську місію в окупаційному війську Габсбургів, Полтавець у Києві працював ад’ютантом гетьмана Скоропадського, чільника уряду, що його підтримувала Німеччина. Коли 1920 року Вільгельм та Скоропадський намагалися узгодити спільну монархістську позицію, Полтавець був між ними посередником. Після цього він вступив до Вільгельмового українського синдикату. Коли 1922 року баварські гроші перестали надходити, а Вільні Козаки розкололися на різні групи, Полтавець проголосив себе їхнім очільником. Хоча спершу Полтавця вважали людиною Скоропадського, у 1926 році він порвав зі своїм покровителем і оголосив себе гетьманом України.

Поки Вільгельм в Іспанії та Франції гаяв двадцяті й тридцяті роки — власні й свого століття — Полтавець залишався в Баварії. Він зблизився з нацистами, які вважали його одним із перших українських фашистів. У роки, що передували нацистському приходу до влади, Україна відігравала в їхніх суперечках про майбутній лад у Європі значну роль. Усі вони вбачали в Советському Союзі ворога, якого слід було знищити, а деякі вважали, що ключем до його знищення був націоналізм. Частина нацистів була безперечно зацікавлена в Україні, великій совєтській республіці, яка зазнала надзвичайних страждань за Сталіна, тож її відтак можна було повернути проти Росії і, як вважали нацисти, єврейського проводу Совєтського Союзу. Один зі спонсорів Полтавця, Альфред Розенберг, вважав, що Німеччині варто вербувати українців на боротьбу проти Совєтського Союзу. У травні 1935 року Полтавець написав Гітлерові й запропонував йому послуги, свої і своїх Вільних Козаків[268].

Отож, Полтавець, як і Вільгельм, був бунтівним українським монархістом та фашистом, що шукав тепер способу повернутися до влади й до України, і найімовірнішим своїм союзником бачив нацистський рух. Коли двоє чоловіків зустрілися знову, з часу розвалу українського синдикату минуло достатньо часу, щоб зустріч їхня була радісною — особливо тому, що відбувалася вона на тлі відпочинку на лижах. Вільгельм із гордістю розповів Полтавцеві про Орден Святого Юра і його місію — побудувати фашистську Україну.

Від лютневої зустрічі 1937 року Вільгельм відійшов із дещо конкретнішими політичними ідеями щодо просування української справи в Європі, у якій домінувала Німеччина. Полтавець мав свіжіший досвід спілкування з нацистами, аніж Вільгельм, чий період співпраці з німецькою правицею завершився у 1922 році. Найімовірніше, Полтавець дав Вільгельмові уявлення про те, хто з нацистів може співчувати українській справі й цікавитися контактами з видатними українцями. Вільгельм написав до Токарі, що їхній Орден муситиме проникнути в середовище Ганса Франка, нациста, який колись служив міністром юстиції в Баварії, а тепер був міністром уряду. Грандіозніші плани в уяві Вільгельма стосувалися його допомоги німцям у вербуванні «Українського Легіону»[269].

Послуговуючись цим терміном у березні 1937 року, Вільгельм пригадував березень року 1918-го, коли цісар Карл викликав його очолити Український Легіон під австрійським командуванням і воювати проти большевиків. Мабуть, він уявляв собі, що одного дня Гітлер викличе його для здійснення такого ж завдання у майбутній війні проти Совєтського Союзу. Якщо це справді так, то він був далеко не єдиним українцем із подібними думками. Різні українські політичні організації числили на якогось штибу військову співпрацю з нацистською Німеччиною. Вільгельм і Токарі погоджувалися, що ніхто, крім їхнього власного ордену, насправді не заслуговував на німецьку підтримку. Токарі в листі до Вільгельма писав, що українські політики-суперники були «дурнями», вживаючи тут німецького слова. Через свою давню співпрацю з німецькою правицею, Вільгельм міг думати, що має якийсь упривілейований доступ до нацистів[270].

Нацисти не сприймали Вільгельма поважно. Коли у березні 1937 року він мріяв про другий Український Легіон, нацистська преса таврувала його як декадентського паризького покидька. Вільгельм не був надто завзятим читачем; якщо він бачив відповідну статтю, то міг слушно зінтерпретувати її як складник загального анімуса Гітлера, спрямованого супроти Австрії та Габсбургів. Вільгельм, мабуть, вважав, що зможе пояснити Гітлерові, що й сам повернувся проти Отто, і тому опирався ідеї габсбурзької реставрації в Австрії. У той час Вільгельм бачив цю реставрацію значною мірою крізь призму нацистських кольорів — як проект єврейський, нелегітимний і приречений на поразку. Будь-яка реставрація, як він писав до Токарі у грудні 1937 року, відбудеться «з ласки євреїв і масонів». Сама Габсбурзька династія стала «єврейською справою». Вільгельм переконав себе в тому, що це він порвав з Отто, «впертим і сліпим», а не навпаки. Якщо для Вільгельма не було місця в реставрації, то він не хотів, щоб ця реставрація вдалася хоч комусь. Вільгельм бундючився у королівському пурпурі — обрамленому коричневою барвою нацистів[271].

Із початком 1938 року Вільгельм вирішив, що австрійський різновид тоталітаризму був незадовільним. Де, врешті-решт, була австрійська нація? Єврей, на думку Вільгельма, принаймні мав якийсь надійний національний характер — навіть якщо той і полягав у бутті «посередині червоним», тобто в запереченні національних прагнень усіх інших в ім’я комунізму. Австрієць, як тепер вважав Вільгельм, не мав узагалі ніякого характеру, оскільки не мав нації. Вільгельм прийшов до переконання, що австрійці були просто собі німцями. Заново переосмисливши себе як австрійця, Вільгельм переглянув австрійську ідентичність як питання належности до німецької раси. Якщо в політиці йшлося про націоналізм, а націоналізм був питанням раси, то в існуванні самої Австрії не було жодного сенсу. Її слід було підібгати під великий Німецький Райх, як і хотів Гітлер[272].

Справжнє значення його особистої поразки у Франції, вважав