Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Саме тому цю котловину давно віддали бісові, ворогові життя і провіднику тих сил, які втоптують людину в болото. Зрештою, і нині – якби дійшло до такого голосування попри те, що біс начебто не існує тілесно, – його залюбки вислали б туди назавжди разом із його темними слугами.
До них зараховують усіх можновладців цього світу – від цісарів та міністрів аж до війтів, і не тільки колишніх, а й нових. Хто видряпається на владне крісло, той відразу «його». Нехай «він» там собі тримає їх усіх, нехай усі разом проваляться у темну щілину.
Утім ця маленька котловина століттями славиться змаганнями велетів та великими вчинками. З одного боку, знизу, – втілений біс, а з іншого, згори, із хмар – святий Ілля. А збоку, для допомоги святому – правнук велетів Головач. Запевняють, що перемогла людина.
Ще донедавна з велетів глузували. Такі-сякі мудрагелі крутили носом: це казки, це забобони. А нині велетні насіяли такого страху, що люди не тільки не заперечують їх існування, але й усі їх вихваляють, радіють, що добрий велет захистить від поганого. А котрий із них добрий? Той, який виявиться сильнішим.
Послухайте-но думу про Головача, бо не тільки силу славить. Відомо, що озерце, як тільки витримає напад вітру, відновлюється, підживлюється джерелами з дна. У погожі дні, коли до затіненої та очорненої обмовою ями проб’ється трохи світла, озерце сумно і поблажливо посміхається зеленавим блиском. Випромінює довкола себе тиху радість – будь-хто це засвідчить – несвідомо і щиро. Хто зможе їй опиратися? Більше того, воно розвіює хмурість, лікує пам’ять кривд та злості, заразливо поширює вдячність – не як хворобу, а як здоров’я. Кому і за що вдячність? Самому світлові та кожному, хто сюди прийде, – за те, що прийшов і побачив. А хто, дивлячись тоді на озеро, не згадає, що колись його води так само віддзеркалювали Головача, як тепер будь-кого з нас. І так само наділяло його здоров’ям. Якщо хто й бачив, то саме воно, чисте й уважне око підскельного моря, як він зібрав силу велетів і знищив біса, який відкрито насміхався з Бога і знущався з людей. Від того часу знівечений біс не існує тілесно, якщо ж покажеться – то як примара або летка тінь. І зараз же зникає. Бо вже не має сили чортової безсоромності.
І що з того? Навіть якби хтось затявся, щоб постійно жити під Ґутином, як колись Головач, не те знайде, чого шукає. Щоправда, є там одне свідчення, позначене так виразно, що аж чорне – смуги смоли на скелях. Але це – минуле бісівських діянь, а не його присутність. То хто ж на всьому Ґутин Томнатику засвідчить, що в історії щось відбувається, щось змінюється раз і назавжди, щось сталося і вже не відступить? Що біс-дух не чигає так само, як біс тілесний, або ще гірше. Бо відколи він ховається, люди ревно його шукають і почуваються нещасними, коли знайти не вдається. Врешті, хто може засвідчити, що в усьому винен біс, а люди – то невинні ягнятка.
Досить цього! Є біс чи його немає? Сильний він чи слабкий? Кривда і помста повертається чи ні?
Томнатик понуро мовчить, як завжди. Безліч різних вістей каламутять барви. Балакуни плутають те, що поза часом, з учорашніми подіями. «Чорні книги», всі ці судові акти, панські та міщанські, очорнюють людськість, бо очорнюють працьовитий люд. Мудрі книжки надто горді для таких небилиць. А священики не на те відповідають, про що їх питають. Лише найдавніша опришківська дума вибирає золоті зерна з піску. Стає на захист народу і людяності. Прославляє Головача і відважно заявляє: він убив біса раз і назавжди. Кінець! Хай щезне бісівська історія, пам’ять кривди та помсти, дикі, жорстокі вчинки. Озерце є і буде – вчора, сьогодні й завтра. Сумно й поблажливо пересіває думу про Головача з історії у безісторію.
Південні схили Чорногори, що спускаються до Угорщини, куди більш сонячні, ніж наші північні, і навіть м’якші у самій будові гір. Ніде немає відкритих скель, немає проваль і берд. І немає похмурих щільних лісів жерепу та лишайників. А величезні, дорідні, майже кулясті, ясні буки ростуть значно вище від звичної межі лісу. Групи буків – собори добросердої та довірливої побожності, – розсіваючи приємне зелене світло, зберігають погідний і затишний настрій тихого задоволення від власної сили.
Буковий стиль: настане час, коли його навчаться в буковинках, і почнуть ставити – в пам’ять про Головача – букові собори. У їхніх прозорих куполах кожен зелений шматочок скла, мов буковий листок весною, запіниться світлом. І зіллє його гостинно кожному, хто прийде туди помолитися й навчитися братерства по-своєму, а всі разом – по-буковому.
Котловини і долини на угорській стороні також вельми широкі й просторі.
Коли дивитися з вершини Ґутина на південь, то спочатку видно оті громади буків, ґаздівські процесії та віча. А далі, нижче, в широких котловинах, простягаються чорні неторкані смерекові ліси. А ще далі – миготлива сяюча смуга Тиси, покровительки угорських рік, яка бере початок неподалік від цього місця. А потім знову верхи, знову суцільні плащі борів і знову – море верхів. Там, десь у скалистих нуртах Тиси, похований у золотій домовині Бич Божий, Атила, також нащадок велетів.
І там, з угорського боку, видно ясні галявини, які випестили нашого Головача.
У злу годину і на власне нещастя розбудили пани у Головачеві силу велетів.
Уже з самої його постаті, зі здоровенних плечей, які ледве вміщалися в широкі двері хати, з його величезної голови (його череп начебто зберігся й донині) можна було зрозуміти, що він походить від велетів. Своє прізвисько він отримав через цю велику голову, а як звався насправді, невідомо10. Волосся мав ясне, з золотими пасмами – ознака походження від велетів. Кажуть, що перед тим, як народити, мати виношувала його у лоні два роки, а груддю постійно годувала десять років. Коли Головач підріс, то був хлопцем спокійним, хазяйновитим, працьовитим і веселим. Від ранніх літ він кохався у полонинах і в пастушому житті. А свою силу показував лише у невинних жартах. Часом брав на плечі якогось здивованого бика чи спиняв коня, що розігнався в бігові. А коли сміявся до відлуння на полонині, то з дерев опадали листя і хвоя, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.