Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський 📚 - Українською

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прадавня легенда" автора Юзеф Ігнацій Крашевський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 109
Перейти на сторінку:
перебило руку, багато людей було поранено, але вони щодуху поскакали в ліс, хоча слідом за ними мчала погоня. Тепер стріли не завдавали їм великої шкоди. Попереду ще була вільна дорога. Смерд із челяддю прикривали собою князя, який припав до шиї румака; дружинники немилосердно періщили коней, щоб відірватись від переслідувачів. Ззаду, праворуч і ліворуч з гущавини висовувались все нові й нові голови. На щастя, ліс порідшав і давав змогу втікачам швидше посуватись, ніж погоні, що продиралася через хащі. Стріли все ще літали і погоня продовжувалась, але почет Хвостка вирвався далеко вперед. Незабаром переслідувачі зовсім відстали, тільки чути було віддалені голоси. Смерд і князь добре знали свій ліс, і ось вони виїхали на луг. Вірний слуга наблизився до Хвостка й почав йому щось квапливо шептати на вухо, потім повернувся до дружини і дав їй наказ. Двірня з оглушливим криком кинулася вліво, а смерд із князем погнали коней вправо. Погоня, обдурена гамором, помчала слідом за двірнею, а Хвостек тихенько тікав у протилежний бік. Незабаром зовсім не чути було людського галасу. Вершники в'їхали в непрохідну хащу, де височіли, мов у засіках, звалені дерева. Опинились майже в безпечному місці, але Хвостек тремтів зі страху, — не даючи коневі перепочинку, все глибше пробирався у ліс.

Вони все їхали і їхали; та от під Хвостком упав кінь і зламав ногу; довелося покинути його. Смерд зліз із свого, але й цей захитався, упав і відразу ж здох. Отож і князю, і смердові довелося тепер продиратися між дерев пішки. Вони опинилися в глибині бору, серед болота, де скоріше можна було натрапити на лахматого жителя лісових хащ, ніж на людину.

Смерд запам'ятав, як вони їхали; цим лісом вони не раз проїжджали під час полювання, але зараз їм важко було зорієнтуватись, куди їх загнала шалена втеча. Князь у безсилій люті упав на повалене дерево і почав рвати на собі одежу. Супутник стояв над ним, закривавлений, з рукою, перебитою списом, і не смів поскаржитись на біль; боявся того, що чекало їх попереду. Довго ще вони не наважувалися і слова промовити один до одного. Смерд вслухався, чи не долине до нього який відгомін з лісу; тільки чути було, як іржав кінь. Побоюючись, щоб це не зрадило їх, смерд повернувся до здихаючого гриваня, накинув на шию вірьовку і задушив його.

Потім обидва почали придивлятись до дерев. Вони здогадувались, на якому боці знаходяться озеро й городище, але щоб вирватися звідси, треба було почекати до ночі. Хвостек і смерд для більшої безпеки ще далі заглибились у ліс. Серед гнилих, трухлявіючих пнів і величезних стовбурів вони знайшли криївку і сховалися в ній. До ночі було ще далеко. В лісі, щебечучи, пурхали між віт пташки. Князь і смерд сиділи, причаївшись, весь час побоюючись, що їх можуть викрити люди, котрі порозбігались по лісі, але до самого вечора було тихо. Смерд осмілів, перев'язав руку й пішов у розвідку. Спочатку Хвостек не хотів відпускати його від себе, але треба було, поки не стемніло, знайти дорогу. Вже западав морок, коли нарешті повернувся смерд і дав князю знак виходити з криївки.

— Ми, — мовив він, — недалечко від обійстя вбогого кмета Кошички… Він має тут клапоть поля і лісу, пильнує борті, займається своїм ремеством. Це мирна людина… Тут живе син його, котрого П'ястуном називають. Можна до нього зайти й відпочити; він ні мене, ні вашої милості ніколи не бачив у вічі. Бо інакше ми повмираємо з голоду й не доберемось до городища… У мене багато крові витекло.

Хвостек, мабуть, покинув би свого слугу здихати в лісі і не дуже б турбувався про нього, якби той не був йому потрібний.

— Заходити в хату? Віддатися кмету до рук? — спалахнув він. — Що, я дурний, чи що?.. Ходімо прямо…

І вони пішли. Смерд повів Хвостка; обезсилівши, він сам ледве ступав, спираючись на палицю; раз у раз падав.

— Його хата за кілька кроків, — сказав він, — цей убогий чоловік дуже гостинний, ні в кого не питає імені… Зайдімо і спочиньмо!..

І сам Хвостек ледве дибав від утоми і голоду. Вибираючи між страхом і потребою заморити черв'яка й відпочити, він усе ж мовчки дозволив вести себе до хати.

Убога халупа бортника стояла на узліссі. З відчиненого вікна сяяв вогонь. На подвір'ї іржали коні й бекали вівці.

Князь залишився сам, а смерд пішов брехати й проситися в гостину. Господар сидів на призьбі, обіймаючи малолітнього синка, що припав до його колін, коли показався смерд, з рукою, обмотаною закривавленою хусткою, і геть подряпаним обличчям. Він ледве ноги волочив. Побачивши його, П'ястун устав і вийшов назустріч.

— Чоловіче добрий! — звернувся смерд. — Дозвольте у вас перепочити. Ми — теж кмети, живемо недалеко, в Ополі. Були на вловах у лісі й заблудились; ось уже другий день блукаємо, голодні… Я упав, зламав руку… мій пан і товариш по вловах дуже втомився, лежить тут недалечко… Дозвольте у вас перепочити…

Говорячи, смерд пильно позирав навколо себе; на подвір'ячку не було нікого. П'ястун також придивлявся до нього, ніби десь бачив його і впізнав.

— Хто б ви не були, — сказав він, — але коли вже, за давнім звичаєм, проситесь у гостину, то заходьте. Ви ж знаєте, у нас навіть ворогові не відмовляють…

— Ми не вороги! — вигукнув смерд. — Та й чого б нам бути ворогами?

Старий кивнув і мовчки показав на хатні двері. Смерд пішов по князя, який, боячись, щоб не впізнали його, роздер свою шапку, поздирав з одежі нашивки, меч заховав'під плащ, напустив на очі волосся. Змінивши свою зовнішність, Хвостек, увесь тремтячи, увійшов у двір. П'ястун посадовив його на лаві й поклав перед ним хліб. Господиня швиденько подала пива й поставила їжу, якою за звичай підживлялися в будень.

Щоб не виказати князя, смерд, за його знаком, примостився поруч. Хвостек не прохопився жодним словом: тільки щось буркнув собі під ніс, затуляючи рукою від світла своє обличчя. П'ястун кілька разів глянув на нього, спробував зав'язати з ним розмову, але за князя відповідав смерд, і П'ястун змовк. За звичаями гостинності не годилося розпитувати чужу людину, якщо вона сама не хотіла розповісти про себе.

Зголоднілі гості мовчки накинулись на їжу. Тиша і супокій у дворі й у хаті, лагідні обличчя господаря й господині викликали в них довір'я, і вони посміливішали. Маленький хлопчик стояв віддалік і з цікавістю розглядав прибулих.

Хазяйка, бачачи, як мучиться смерд, підійшла до нього й пошепки запропонувала

1 ... 56 57 58 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"