Читати книгу - "Сердечна терапія"

Так міркував Ігор Соломатін, мовчки допомагаючи Антоніні виносити з кухні у вітальню страви на дорогих сучасних дизайнерських тарілках. І тільки кутя була у глибокій глиняній розписній мисці зі вставленою в неї дерев’яною ложкою. Та ще узвар Антоніна налила у старий керамічний глечик і поставила поруч із мискою. Якусь хвилину вона прискіпливо роздивлялася стіл, потім зітхнула, ледь помітно махнула рукою та знову пішла на кухню. Ігор почув, як рипнули там балконні двері, а незабаром у відкриту кватирку вітальні потягло з вулиці цигарковим димом.

Зовсім холодно стало у них вдома. Ніби нічого й не сталося, а просто ніхто більше не напружувався, щоб удавати «комільфо». Хіба що сьогодні для сина. І чи надовго цей цирк? Покотилося їхнє спільне життя з гори, мов снігова куля колись у дитинстві: вона котиться-летить, набирає ходу, а ти дивишся, і серце завмирає, і тільки диво може її врятувати. Але навіщо? Щоб знову котити її вгору та пускати ще раз? А чи варто?

Олександра причесалася перед люстром у коридорчику Вадимової квартири, підфарбувала губи і помітила, що він із усмішкою спостерігає ззаду за цим жіночим ритуальним дійством.

— Не хвилюйся. Ти їм сподобаєшся!

— Та вже не знаю... Кожна мати думає, що її дитина варта найкращого. А я навряд чи найкраще, що можна було виловити у великому місті, — всміхнулася йому в люстро Олександра, не озираючись.

— Я не дитина. І, власне, не надто залежу від їхніх оцінок. Це моє життя! — спокійно, але твердо промовив Вадим, зробив крок і обійняв Олександру.

— Ну, дивись. Щоб потім не скаржився. Бачили очі, що купували? Їжте, хоч повилазьте! — взялася теплими долонями за його руки жінка.

— Головного очима не побачиш! — прошепотів їй на вухо Вадим.

— Ото ж. «Зряче тільки серце!»[3], — продовжила цитату Олександра.

— Ну, то що, поїхали?

— Зараз, хвилинку, ще Стасю наберу!

— Ну, давай, я піду прогрію машину.

— Давай, я швидко.

Вадим прихопив пакунок із подарунками і вийшов. Олександра взулася, накинула куртку, дістала з кишені мобільний і послала сигнал далеко додому, до найрідніших людей, які сьогодні всідалися за різдвяний стіл без неї.

— Стасю, дитинко, як ви там? Не ображайся, сонечко, не змогла я приїхати. Ось щойно з роботи. А завтра знову зранку... Ти ж розумієш. Але я ж тобі розповідала — скоро все зміниться! Ще трошки — і піду на нову роботу. Все буде чудово. Як ви там?

— Та ми не ображаємося. Шкода тільки, що ми тут разом, а ти там саменька, — зітхнула Стася.

— Я... Та я не сама, не переживай. Мене запросили в гості, — всміхнулася Олександра.

— В гості? — здивувалася донька. — Оце так! Класно. А до кого це?

— Їдемо до родичів лікаря Вадима, — відповіла мати і раптом побачила в люстро, як спалахнули її щоки, — тільки ти, мабуть, поки що не говори бабусі та діду, а?

— Ого-о-о! — проспівала Стася, і мати миттю уявила, як та розпливлася в усмішці. — То у тебе чудова компанія! Передавай лікареві мої вітання!

— Неодмінно, моє мишенятко! Ну, смачної куті вам! Я наберу тебе завтра. Будь чемною дитиною! Допоможи щось дідусю й бабусі, порозважай їх, вони так за тобою сумували! Люблю тебе!

— І я тебе! Ти теж будь чемною! — засміялася Стася і цьомкнула маму через слухавку.

Мелодійно тенькнув дзвінок. Вадим, стоячи перед броньованими дверима батьківської оселі, стиснув у своїй долоні Олександрині пальці і підморгнув їй. Першим на порозі прочинених дверей з’явився батько — підтягнутий і ще зовсім не старий, він усміхався добрими очима через окуляри.

— Коляд-коляд-колядин! Я у батька один! — раптом заспівав Вадим і зробив крок уперед, а батько відступив назад.

Олександра теж зробила крок уперед і побачила в коридорі чималої, сучасно відремонтованої квартири жіночий силует.

— Добрий вечір! — привіталась Олександра, з першого погляду помітивши родову подібність батька та сина.

— Вітаю, проходьте, прошу! Роздягайтеся! — подав гості руку для вітання господар.

— Вщипніть мене, може, я сплю?! — раптом голосно пролунало з-за його спини, і перед гостями з’явилася господиня. Мати. Антоніна. — Олександре, це ви?!

Вадим завмер із пакетом з гостинцями в руках, не розуміючи, що відбувається. Професор Соломатін розумів іще менше. Гостя заклякла, розстібаючи верхній ґудзик, і дивилася на господиню великими очима. Слова вітання завмерли на її вустах.

— Мамо, я наче попереджав, що прийду не один. Це — Олександра, дуже хороша і близька мені людина, — першим схаменувся Вадим і представив свою супутницю батькам. — А ви хіба знайомі?

— Дуже приємно, — відгукнувся на синів погляд батько.

— Що вже приємно, то факт! Сюрприз, гідний першого квітня, а не Різдва! — по-простецьки взяла руки в боки завжди елегантна Антоніна. — Лише вчора я рекомендувала вас на роботу до салону моєї приятельки, а сьогодні навіть не здогадувалася, для кого готувала різдвяну вечерю! І подумати не могла, що так скоро сидітимемо за одним столом у мене вдома, та ще й у нових стосунках! Стрімкий прогрес!

Олександра мовчала, вона похапцем складала в голові пазли з відомої їй інформації про цю родину. І те, що чула тоді зі своєї комірчини з вуст самої Антоніни, і що казала потім Яна, і те, що Вадим, хоч і коротко, розповідав про своїх батьків. Порожнини заповнювалися, мов у прискореному кіно, і ось вона — картина! Професор, що завів собі для душі віртуальну колишню однокласницю, Антоніна, яка біситься з відчаю, ходить виливати душу до Яни, жадає помсти чоловікові, а швидше за все, вже втілює у життя власний план. І вона ж, виявивши співчуття і добру волю, протегує провінційну майстриню-невдаху в дизайнерський салон своєї подруги. Вадим — син цієї парочки, чоловік, з яким її звів Господь у той день, коли Стася впала і забила руку. Чоловік, котрий чомусь «увімкнувся» в їхнє життя і вирішив для себе, що далі вони мають іти разом. Чоловік, який щодня рятує чужі маленькі серця і якого батьки тих малюків запрошують бути хрещеним... Чи щаслива вона була, що Доля звела їх разом? Так. Чи готова була його втратити?