Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

Бюро та дав їм, над чим попрацювати. Одначе спершу федерали не йняли мені віри, думаючи, що я налиганий. Та ті хлопці мене знають, отже, зрештою вирішили-таки щось зробити. Тож ми усі рушаємо до поліційного відділку, щоби зазирнути до Каца. Божечку, але ж той сержант його й віддухопелив! Кац був у такому стані, що йому було вже геть не до жартів. То він просто розкрив рота та вже його не стуляв. Цей тип розповідав усі таємні відомості тієї банди так швидко, що федерали не встигали за ним записувати. А тоді вони вивели його назовні. Гадаю, ніхто, крім мене, не здогадувався, що вони таке зроблять, та я тоді цим питанням не переймався. Отже, вони пішли, а я вирішив залишитися у відділку, поки федерали усе владнають. Я хотів отримати історію і, хай йому грець, я її отримав. Щойно федерали вивели Каца з відділку, як наскочили бандити з кулеметами Томпсона[63] та відкрили по них вогонь. Каца просто нашпигували свинцем, і він упав на землю мертвий. Тоді один із федералів також дістав кулю, та двоє інших почали гатити у відповідь зі своєї артилерії, й на вулиці зав'язалася Грандіозна стрілянина, під час якої твій вірний слуга зателефонував до новинарської кімнати та горлав у слухавку останні новини, достоту як той коментатор, що веде трансляцію з місця події.

Кажу тобі, то були незабутні п'ять хвилин, які вирішили хід цієї справи. У Федеральному бюро так розлютилися, що влаштували справжнісіньку облаву — вдерлися одночасно до маєтку Спенсера, до контори «Тканин Маккензі» та на причал Венсді. Це була величезна чистка. Федерали пов'язали їх усіх — Спенсера, Ґаса, того малого гладуна та все їхнє бандитське кодло. Вони мають достатньо доказів, аби запроторити усю ту банду за ґрати на п'ятдесят років, а я маю пречудову історію. І вже за кілька годин вона буде надрукована у свіжих числах газети.

— Чудова робота! — сказав я. — Ти ж не згадував мене?

— Авжеж ні, ти у тій справі жодним чином не фігуруєш... як ти й просив. Слухай, братчику, я надзвичайно радий, що Кац отримав по заслузі, інакше він повісив би на тебе вбивство Блонді. Я страшенно боявся, що він одразу ж про це заговорить, але, певно, його думки були зайняті власними клопотами, тому він про Блонді не згадав.

Я стояв, тримаючи слухавку в руці та відчуваючи, як поза спиною пробігає мороз. Через Каца я міг потрапити у велику халепу. Тому був радий, що його вбили. Той тип мені ніколи не подобався.

— Ну, гаразд, Мо, — звернувся до колеги. — Піду вже до ліжка. Слухай, я знайшов Марді. Ми з нею на деякий час заляжемо на дно. Я стежитиму за новинами у газетах і, коли завершиться судовий процес, ми повернемося до міста. Мені не хочеться, аби мою крихітку в усе це втягнули, тож не ризикуватиму.

— Ти до цієї справи непричетний, тож нехай так і залишиться, — погодився Еккі. — Переказуй Марді мої найтепліші вітання та подбай про неї там, волоцюго ти такий... вона — чудова дівчина.

— Чи ж я і сам того не знаю. Ну, бувай, друже. Бережи себе, — сказав я та повісив слухавку.

Я побіг сходами нагору та увійшов до спальні. Марді сиділа на ліжку та чекала на мене. З напруженого виразу її очей я здогадався — щось не так. Але про ці свої спостереження нічого їй не сказав, а просто став роздягатися, повідаючи:

— Я поговорив з Еккі. Він аж нетямиться від збудження. Усю ту злочинну оборудку розкрито. Спенсер — у в'язниці. Вся їхня банда — у в'язниці, тож нам з тобою більше нема потреби хвилюватися.

— Чи Лі Кертіс теж у в'язниці? — запитала дружина.

Я завмер, тримаючи в одній руці свої штани, та уважно поглянув на Марді.

— Лі Кертіс? Навіщо тобі хвилюватися щодо нього? Еккі сказав, що усі вони — у в'язниці.

— Та чи сказав він, що Лі Кертіс також у в'язниці? — голос Марді став майже жорстким.

Я підійшов до неї та сів на ліжко.

— Чому ти цікавишся ним... більше, ніж рештою?

Марді якось дивно на мене поглянула, а тоді похитала головою.

— Мені просто захотілося знати.

Щось крилося за цим питанням, однак я не хотів на неї тиснути.

— Еккі не згадував про Кертіса, та будь певна, федерали подбали й про нього.

— Ох, — промовила дружина безживним голосом і заходилась ретельно розглядати свої нігті. Я сидів на ліжку в самих трусах і почувався жахливо через оцю недоговореність, а на додачу розумів, що не зможу заснути, доки всього не з'ясую.

— Крихітко, скажи мені, у чому річ, — лагідно попросив Марді.

Дружина поглянула на мене. Її очі були великі та налякані.

— Ніку, ти мене кохаєш? — запитала вона. — Чи ти справді мене кохаєш? Питаю не про учора чи сьогодні, а про те, чи кохатимеш ти мене завтра й усі прийдешні позавтра?

Я накрив її долоні своєю.

— Марді, ти для мене — все, — сказав я, бо саме так і було.

— Чи зробиш ти для мене одну ласку? — запитала дружина. — Дещо велике, дещо таке, що доведе твоє кохання до мене?

Я кивнув.

— Авжеж, але що саме?

— Я хочу, щоб ми з тобою поїхали далеко звідси. Щоб більше ніколи не поверталися до цього штату. Поїхали далеко на південь і почали усе наново... чи підеш ти на таке заради мене?

— Ти маєш на увазі, поїхати й ніколи не повертатися до нашого міста? — перепитав я.

— Так.

— Але ж, Марді, ми маємо на щось жити. Там усі мої зв'язки. Я вже так давно живу там. Мене там знають. Ми з тобою триматимемося подалі від міста, поки триватиме судовий процес, але якщо я збираюся заробляти достатньо грошей, то заробляти їх зможу не деінде, а саме там.

Марді похитала головою.

— Гроші нічого не важать. Я маю все, що нам потрібно. — Вона витягла з постелі довгого конверта й поклала його мені у долоню. — Поглянь, це — для тебе.

Немов у якійсь нестямі я відкрив конверта та витрусив з нього паку облігацій[64]. Їхня вартість становила двадцять тисяч доларів. Я відштовхнув облігації від себе й сидів, трохи ошелешений, та дивився на Марді.

—