Читати книгу - "Спокута"

Під час вишколу вони продовжували листуватися. Звільнені від цензури, вони досі були обережні й винаходили езопову мову. Дратуючись через те, що їхнє життя минає на сторінках, не забуваючи про складнощі, вони боялися прагнути більшого, ніж потиск рук і єдиний поцілунок на автобусній зупинці. Вони освідчувались одне одному, уживаючи «любий» і «найдорожча», знали, що у них буде майбутнє на двох, але утримувалися від інтимних натяків. Зараз їхнє завдання полягало в тому, щоб протриматися до тих двох тижнів. Через сокурсника у Ґіртоні вона знайшла котедж у Вілтширі, де вони могли би провести час разом, і хоча у вільні хвилини вони не могли думати ні про що інше, у листах намагалися не мріяти про це. Натомість обговорювали свої будні. Зараз вона працювала в пологовому будинку, і щодня відбувалися банальні дива, а також драми й веселощі. Були й трагедії, і на їхньому тлі мерхли власні злигодні, здаючись нічим: мертвонароджені немовлята, загиблі породіллі, молоді чоловіки, які ридали в коридорах; наче паралізовані матері-юнки, відкинуті своїми сім'ями; дитячі травми, які викликали змішані почуття — і любов, і сором. Коли Сесилія описувала щасливий результат: битву завершено і змучена мати вперше бере дитя на руки, пильно і захоплено роздивляючись личко нової людини,— то це було негласним покликом до власного майбутнього, Сесилія хотіла поділитися з Роббі тим, що давало їй таку просту наснагу, хоча, кажучи по щирості, думки її обранця були не про народження, а про зачаття.

Він, у свою чергу, описував їй плац, паради, стрільбище, тренування, начальство, казарми. Він не мав права отримати офіцерський чин, але це було навіть на краще, бо з-поміж офіцерів завжди знайдеться бодай хтось, обізнаний з його «беззаконним» минулим. У строю він сприймавсь анонімно, до того ж виявилося, що перебування за ґратами дає й певний статус. Роббі зрозумів, що підготовлений до армійського режиму, до жахіть перевірки комплекту білизни і складання ковдр рівними квадратиками — ярличок до ярличка. На відміну від своїх однополчан, він вважав, що їжа тут не така вже й погана. Дні, хоч і виснажливі, здавалися багатими і різноманітними. Марш-кидки по сільській місцевості давали Роббі задоволення, чого він не наважувався висловити іншим новобранцям. Він набрав вагу і зміцнішав. Завдяки освіченості й віку він вирізнявся, але його минуле це згладжувало, тому ніхто з ним не заводився. Натомість його вважали старим стріляним горобцем, який знав «їх» в усіх мастях, та ще й допомагав заповнювати папери. Як і Сесилія, Роббі обмежив описи в листах до буденності, перемежовуючи кумедними або тривожними випадками: якийсь новобранець явився на плац в одному чоботі; отетеріла вівця шуснула до казарми й металася там, і її важко було вигнати; сержанта-інструктора мало не вбили випадковою кулею на стрільбищі.

Але була одна зовнішня подія, тінь, якої він не міг оминути. Після торішніх мюнхенських подій він, як і всі, був певний: війна почнеться. Їх дуже прискорено муштрували, комплектували й пересилали до нового розширеного табору, який мав прийняти більше новобранців. Його тривоги викликалися не самими бойовими діями, а загрозою їхній омріяній ідилії у Вілтширі. У відповідь на його страхи Сесилія описувала надзвичайні заходи в лікарні: збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчальні тренінги. Але для них обох у цьому було щось фантастичне, віддалене, хоча, може, і реальне. Тільки не це знову, говорили люди. І Роббі з Сесилією і далі чіплялися за свої надії.

Була ще одна, ближча до реальності річ, яка його турбувала. Сесилія не розмовляла ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою з листопада 1935 року, коли засудили Роббі. Вона не писала їм і не повідомила свою адресу. Листи доходили до неї через матір Роббі, яка продала бунгало й переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс Сесилія повідомила родину, що не хоче ні з ким з них спілкуватися. Одного разу до лікарні прийшов Леон, але сестра не захотіла з ним говорити. Він прочекав за воротами весь день. Побачивши брата, вона сховалася, доки той не пішов геть. Наступного ранку він стояв біля дверей гуртожитку для медсестер. Вона відштовхнула його й навіть не глянула на нього. Він узяв її за лікоть, але вона випручалася й пішла, анітрохи не зворушена його благаннями.

Роббі як ніхто знав, наскільки вона любила брата, яка близька була зі своєю сім'єю і скільки для неї значив будинок з парком. Він ніколи не зможе повернутися, але його тривожило, що вона через нього розбиває собі життя. За місяць вишколу він виклав їй, що у нього на душі. Уже не вперше вони поверталися до цього питання, але треба прояснити.

У відповідь Сесилія написала: «Вони всі відвернулись од тебе, навіть батько. Розбивши життя тобі, вони розбили й мені. Вони вирішили краще повірити свідченням дурного, істеричного малого дівчиська. Насправді дівчинку налаштовували проти тебе, примушуючи до свідчень, не даючи відступити. Так, вона ще зелена, усього тринадцять, я знаю, але більше до неї не озвуся. Що ж до інших, то я ніколи не зможу пробачити того, що вони зробили з тобою. Тепер, вирвавшись од них, я розумію снобізм, який ховався за їхньою дурістю. Моя мати перша засудила тебе й ніколи не простить. Мій батько вважав за краще поринути в роботу. Леон виявився усміхненим безхребетним ідіотом, який пішов у інших на поводу. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моїх рідних не захотів, щоб поліція його допитала. Поліція зацькувала тебе. Не хоче зіпсувати собі реноме. Я знаю, це звучить прикро, але, мій любий, я до них не повернуся. По щирості, я задоволена своїм новим життям і новими друзями. Відчуваю, що можу вільно дихати. Найбільший сенс мого життя — ти. Насправді має бути вибір — ти або вони. Як це об'єднати? Я ніколи ні хвилини не вагалася. Я тебе кохаю. Я безмежно в тебе вірю. Ти моя любов, сенс мого життя. Сі».

Він знав ці рядки напам'ять і зараз повторював їх у пітьмі. Сенс мого життя. Не животіння, а життя. Велика відмінність. І Сесилія була сенсом його життя, ось чому він повинен був вижити. Він лежав на боці, вдивляючись у те, що йому здавалося входом до сараю,