Читати книгу - "Жарт"

Моя душа ставала не лише посередником того третього, а й веліла моєму тілу заступити його тіло, а потім відступала і спостерігала за цими сласними обіймами подружжя, аж ураз веліла моєму тілові знову набути його ідентичності, увійти в це подружнє злягання й брутально зруйнувати його.

На Гелениній шиї спазматично засіпалася блакитна жилка; голова її обернулася, зуби вп’ялися у подушку.

Вона прошепотіла моє ім’я, а очі її благали про те, що треба звести дух.

Моя душа веліла провадити її далі, гнати від утіхи до утіхи, порати її тіло у всіх позиціях, щоб вивести з тіні й зачаєності всі ті куточки, на які падав погляд того відсутнього третього; не давати їй ніякого спочинку, знову і знову повторювати цю конвульсію, в якій вона стає справжня, така, як є, не вдає з себе бозна-що, конвульсію, в якій закарбувалося це тіло в пам’яті того третього, що був тут відсутній, закарбувалося мов тавро, немов печать, немов шифр, немов емблема. Викрасти той таємний шифр, ту королівську печать! Пограбувати таємний покій Павла Земанека, обнишпорити його до щонайменших закутків і все поперекидати догори дном!

Я дивився у Геленине обличчя, червоне мов буряк, спотворене гримасою; я поклав на нього долоню, як ото кладуть її на річ, яку можна обернути і перевернути, знівечити або зім’яти; я обернув її лице праворуч, потім ліворуч; кілька разів зробив отак, а потім той порух переріс у ляпас, потім у другий, а потім у третій. Гелена почала схлипувати, потім лементувати, та не від болю, а з утіхи вона лементувала, задерши підборіддя до мене, а я бив її, бив і бив; потім побачив, що не лише підборіддя здіймається піді мною, а й груди, і я бив (піднявшись над нею) ЇЇ по руках, по боках, по персах…

Усе добігає краю; скінчився нарешті й цей прекрасний розбій. Гелена лежала на животі поперек дивана, вона була зморена і геть виснажена. На її спині видно було родимки, а нижче, на сідницях, червоні сліди від ляпасів.

Я підвівся й, заточуючись, перейшов кімнату; відчинив двері ванної, обернув кран і вмився холодною водою, сполоснувши обличчя, руки і все тіло. Потім звів голову і глянув у дзеркало; обличчя моє всміхалося; коли я побачив його таким (усміхненим), та усмішка видалася мені кумедною, і я зареготався. Урешті втерся рушником і сів на краю ванни. Мені кортіло побути самому бодай кілька секунд, щоб натішитися цією раптовою самотністю, щоб натішитися радістю.

Авжеж, я був задоволений; може, навіть і геть щасливий. Почувався я переможцем, і наступні хвилини та години були вже для мене зайві й нецікаві.

Потім я пішов назад.

Гелена вже лежала не долілиць, а на боку; вона глянула на мене. «Іди до мене, любий», — сказала вона.

Чимало людей після фізичного поєднання їхніх тіл вважають, що вони зіллялися й духовно, тож, унаслідок цієї облудної певності, автоматично дозволяють собі звертатися на «ти» до свого партнера. Оскільки я не поділяю віри в гармонійну синхронізацію душі й тіла, те Геленине звертання збентежило мене і викликало в мені неприязнь. Не відповівши на її поклик, я підійшов до стільця, де лежали мої речі, й хотів було вбрати сорочку.

«Не вдягайся… — попросила Гелена й, простягнувши до мене руку, повторила: — Іди до мене!»

Я хотів тільки одного: щоб далі нічого не було, а якщо це неможливо і воно все-таки буде, то щоб ті хвилини згубилися в незначущості, щоб вони були невагомі, легші від куряви; не хотів я контакту з Геленою, думка про ніжність лякала мене, та заразом остерігавсь я й напруги, й будь-якої драматизації; тим-то неохоче покинув я сорочку на стільці й сів коло Гелени. Жах, та й годі: вона притулилася до мене, припавши лицем до моєї ноги і вкриваючи її поцілунками; незабаром нога стала аж мокра, та не від цілунків: коли вона звела голову, я побачив, що її щоками котяться сльози. Вона втерла їх і сказала: «Не гнівайся, коханий, не гнівайся на мене, що я плачу». Ще раз міцно пригорнувшись, вона обняла мене руками і врешті заридала.

«Що з тобою?» — запитав я.

Схиливши голову, вона сказала: «Нічого, нічого, дурнику мій» — і почала вкривати моє обличчя і все тіло гарячковими поцілунками. «Я з глузду зсунулася від кохання», — додала вона потім і, оскільки я нічого не казав, далі провадила: «Ти кепкуватимеш з мене, але мені байдуже, я ошаліла від кохання, ошаліла!», а що я й далі мовчав, то вона сказала: «І я щаслива…», потім кивнула на столик із недопитою пляшкою горілки. «Ну ж бо, налий!»

Не було в мене ані найменшого бажання наливати ні собі, ні Гелені; я остерігався, щоб нові чарчини горілки не посилили небезпеку продовження цього дня (який був чудовий, та лише за умови, що вже добіг краю, лишився за мною позаду).

«Ну прошу тебе, любий! — Вона вперто показувала на столик і вибачливим тоном докинула: — Не гнівайся, я така щаслива, мені хочеться бути щасливою…»

«Мабуть, для цього не треба пити горілки», — зауважив я.

«Не гнівайся, мені так хочеться!»

Нічого не вдієш; я налив їй чарку. «Ти не гніваєшся на мене?» — запитала вона. Я заперечно хитнув головою. Вона одним духом вихилила чарку і сказала: «Постав це все коло мене!». Я поставив пляшку із чаркою долі, на відстані простягнутої руки.

Вона хутко оговталася від нещодавньої втоми і відразу ж почала корчити з себе маленьке дівча, хотіла тішитися, веселитися і всіляко виказувати своє щастя. Вочевидь, вона почувалася цілком розкутою і природною у своїй голизні (на ній був тільки годинник, де теліпалася ота бляшка із зображенням Кремля), вона прибирала різних поз, у яких їй було б зручніше: схрестила ноги по-турецькому, потім, простягнувши їх, сперлася на лікоть, потім лягла на живіт і поклала голову мені на коліна. Знову і знову товкла вона мені, яка, мовляв, щаслива, намагаючись тим часом поцілувати мене, а я самозречено терпів це, зокрема, тому що губи її були слиняві, а їй не досить