Читати книгу - "Невинна для мажора, Ольга Суниця"

Знадобилось декілька днів, щоб знайти квартиру. Мені підходила будь-яка, але Ігор вибагливо перебирав варіантами, щоб пристойна була і в хорошому районі. Нарешті ми зупинились на однокімнатній з меблями у досить непоганому будинку.

А ось з роботою важче. Дівчину без досвіду не дуже хочуть кудись брати, а офіціанткою йти я більше не наважуюсь. Вистачить з мене. Я обходила всі кондитерські і пекарні, де потрібні були працівники, але поки що мені ніхто не передзвонив. І це мене хвилює, якщо не знайду роботу, то довго тут не затримаюсь.

-        Я б тобі допоміг, але всі мої знайомі зв'язані лише юридичними справами, - говорить Ігор і дивиться на мене винуватим поглядом.

Ми сидимо в затишній кафешці неподалік від моєї нової квартири. Минув тиждень, як я втекла з їхнього дому і ми майже кожного дня зустрічаємось і спілкуємось.

-        Облиш, Ігорю. Я сама мушу розв'язати цю проблеми. Ти і так мені допоміг знайти житло. Без тебе я б загубилась у цьому місті, я ж тут майже нічого не знаю.

На дворі мете сніг і я час від часу поглядаю у вікно. Люблю спостерігати за такою погодою з теплого затишного місця. Ми замовили каву і обоє гріємо об чашки руки. Так завжди роблю я, а Ігор просто повторяє за мною.

-        Це дрібниці, - знизує плечима і впивається уважним поглядом. - Я ж не заплатив за квартиру. Ти вперта мов віслюк, не хочеш брати від мене ні копійки.

-        Якщо піде так далі, то цей віслюк опиниться на вулиці і тоді прийдеться з опущеною головою повертатись в рідне містечко.

Сміюсь сама з себе, а що залишається ще робити? Ігор піджимає губи і дивиться на мене якось підозріло, недовірливо. Останнім часом часто помічаю на собі такий його погляд. Наче його щось мучить і він не наважується запитати.

Він п'є чай, а потім хилиться до мене ближче через столик із серйозним виразом обличчя.

-        То може час використати гроші, які дав мій тато?

Я шокована запитанням, округлюю на нього очі.

-        Що це ти говориш? Це він тобі таке сказав? - вражена його підозрами відхиляюсь назад.

Не думала, що Ігор може про мене таке подумати. Хіба я давала повід?

-        Настю, скажи чесно, він давав тобі гроші? - продовжує допитуватись.

-        Так, він пропонував, - зізнаюсь, відчуваю себе наче на допиті. - Але я відмовилась. Мені не потрібні нічиє гроші, ні твої, а тим паче твого батька.

Образа душить і зараз не хочеться з ним говорити. Хочу встати і піти, але Ігор швидший, ловить руку і тягне до себе, не дає покинути місце.

-        Вибач, я мусив запитати. Ця думка мучила мене не один день. По його словах це так виглядає, наче ти продала Стаса і купилась на велику суму.

Ігор говорить емоційно і міцніше стискає руку. Залишаю спробу вирватись і сама хилюсь до нього. Дивлюсь прямо в сірі очі, навіть не кліпаю.

-        Це все брехня, - чітко виговорюю кожне слово. - Я б ніколи просто так не покинула Стаса, але твій тато пригрозив, що не допоможе йому, якщо я не погоджусь на умову. Ти все це добре знаєш.

-        Вибач, дарма я в тобі сумнівався, - ніяковію.

-        Дарма, - сухо повторюю і вириваю руку з його долонь. - Я кохаю Стаса і я хотіла, щоб він був на волі.

Тепер шоковані ми обоє. Ігор від почутого, а я від того, що нарешті зізналась собі, що Стас для мене дуже дорогий.

-        Ти ніколи не говорила цього, - вражено видихає.

-        Раніше не знала, а тепер, - замовкаю, бо сльози намагаються вирватись на волю. - Я не можу без нього, не перестаю про нього думати. Діра у грудях з кожним днем росте все більше. І час не лікує, навпаки, стає лише важче. Якщо це не кохання, то що?

Ігор мовчить. Його обличчя серйозне, наче він думає про щось дуже важливе.

-        Тобі треба зустрітись з ним і все сказати, - раптом видає.

Спираюсь на спинку диванчика і схрещую на грудях руки. Протестуючи мотаю головою.

-        Пізно. Він напевно мене ненавидить, а може взагалі забув, як велику помилку. Ми ж не довго були разом.

-        Ти йому не байдужа, я впевнений. Судове діло закрите і можна не зважати на татові забаганки. Мало чого йому хочеться. Не мучте себе. Зустріньтесь, поговоріть.

-        Я не можу. Мені соромно дивитись йому в очі. Нехай залишається все як є. Якось переживу, з часом все мине.

Намагаюсь себе заспокоїти цими словами.

А ще Стас часто мені сниться, але я не говорю це Ігореві. Ті сни не звичайні. Там він робить зі мною те, що робив останні дні і я прокидаюсь збуджена і вся мокра. Хочу цього чоловіка і тілом і душею, та нажаль доля розлучила нас.

-        Якщо ти не можеш, то я це зроблю. Все йому розповім, - рішуче говорить Ігор.

-        Навіть не думай, - підстрибую на місці і тепер сама хапаю його за пальці. - Ти зробиш лише гірше.

Він коситься з-під лоба, але нічого не відповідає. Ми мовчки продовжуємо пити чай. Легкість спілкування між нами розбита важкою темою і тепер кожен занурений у власні думки.

-        Як у Стаса справи? - порушую тишу. Давно вже хотіла запитати, та ніяк не наважувалась.

-        Ніби нормально, - якось невпевнено відповідає. - Він більше не живе вдома, купив квартиру, я навіть не знаю де. Я ще там не бував.

-        Зрозуміло.

Відчуваю себе пригнічено, не радує більше ні чудовий снігопад, ні затишне кафе. Раптом виникає бажання піти звідси.

-        Може ходімо вже, у мене є ще справи вдома, - брешу, авжеж ніяких справ нема. Але хочеться побути одній і обдумати все, що відбувається зараз в моєму житті.

Ігор погоджується і через п'ять хвилин ми виходимо з кафе. Лапатий сніг ліпить в обличчя і ми поспішаємо до моєї квартири. Та вібрація телефону змушує зупинитись і витягнути його з кишені куртки. Бачу невідомий номер і від хвилювання серце прискорює ритм. Кидаю виразний погляд на Ігоря, перш ніж відповісти.

-        Доброго дня, вас турбують з кондитерської “Солоденька моя”. Анастасіє, ви сьогодні проходили в нас співбесіду і ми готові з вами попрацювати. Беремо вас на випробувальний термін.