Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Не чужі, Аріна Вільде 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чужі" автора Аріна Вільде. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 97
Перейти на сторінку:
Глава 33

Я виходжу з ванної кімнати й натикаюся на Давида. Він ковзає по мені поглядом. Я помічаю, як сіпається в нього кадик. Мені все ще не віриться, що все це відбувається насправді. Якась неправильна реальність. Але вона подобається мені більше, ніж та, що була сьогодні вдень.

— Я на кухню, ти можеш лягти спати, якщо хочеш. Постіль чиста, не хвилюйся.

— Я б каву обіцяну випила, — грайливо промовляю я, набираючись сміливості.

— А, так, кава. Уже охолонула, напевно. Ходімо.

Я босими ногами ступаю по холодній підлозі, прямуючи за ним.

До мене підбігає його кіт. Жирненька кулька, якій явно не завадила б дієта.

— Привіт, красунчику, — беру його на руки й дивуюся тому, що коти бувають настільки важкими. — І як тебе звати?

— Боцман, — замість кота відповідає Давид і ставить на стіл дві чашки з кавою.

Я сідаю на стілець, тягнуся до чашки з кроликом. Давид же до своєї не торкається. Він відчиняє вікно й упирається стегнами в підвіконня. Виймає з кишені пачку цигарок, прикурює, не відриваючи від мене погляду.

Його поза вказує на розслабленість і задоволення. У мене до нього стільки питань, але я поки що не наважуюся жодного промовити. Просто милуюся його ідеальним тілом, борючись із бажанням підійти й притиснутися до нього.

У кухні стає прохолодно. Особливо після душу. З вікна тягне і я щулюся, шкодуючи, що не одягнула штани.

А ще палити до тремтіння хочеться й Давид, немов знущаючись із мене і випробовуючи мою силу волі, зі смаком закусує фільтр, втягуючи в себе дим і, задравши голову, випускає його в стелю.

— І що ж мені робити з тобою, га, Лєр? — задумливо питає він, щулиться й дивиться прямо в мої очі. Немов і справді хоче почути від мене відповідь.

Я підіймаю на нього довірливий погляд.

— Кохати, пестити й не відпускати? — грайливо смикаю бровами, усміхаючись.

Але Давид мій жарт не оцінив.

— Я завтра у відрядження їду. На тиждень, — похмуро промовляє він і гасить цигарку об попільничку.

Від його слів мені стає сумно.

— Зможеш доглянути за котом? Я корм тобі залишу, можеш раз на два дні заїжджати, він із голоду не помре. Якщо тобі буде не складно, звісно.

— Так, зможу, — охоче погоджуюся я, а на душі теплішає. Адже якщо кота і ключі від квартири довірив, отже, усе серйозно.

— Добре, а тепер йди в ліжко. Я за п’ять хвилин прийду.

Я відпускаю кота і, підкоряючись Давидові, прямую в його спальню. Поправляю постільну білизну, яка скуйовдилася після нашого марафону, і займаю правий бік.

Подушки та ковдра пахнуть Леоновим. Я лежу з заплющеними очима й усміхаюся. Збулося! Нарешті! Повірити не можу! Головне, щоб у нього зацікавленість не зникла. Потрібно якось довідатися, що це за Альона з ним була.

Давид заходить у кімнату набагато пізніше, ніж за десять хвилин. Відкидає край ковдри, гасить світло й лягає поряд. Я майже не дихаю. Прислухаюся до кожного шереху.

Він зручніше влаштовується, його нога торкається моєї. Але на моє розчарування він не обіймає мене. Не цілує. А так хотілося б заснути в його теплих руках.

Я так нервую, що пропускаю ту мить, коли Леонов починає мирно сопіти. Заснув.

Присуваюся ближче до нього. Обережно кладу долоню на його груди. Всім тілом проходить розряд струму. Утикаюся носом у його шию, вдихаю аромат його гелю для душу. Щоки червоніють, коли згадую все, що він зі мною виробляв.

Між ніг досі саднить. У мене давно не було близькості з чоловіком, за відчуттями все було як уперше. Навіть боляче трішки було і спробувала те, про що навіть уявити собі не могла.

Поряд із ним в одному ліжку так тепло й добре, я довірливо притискаюся ще ближче до нього й не помічаю, як провалююся в сон.

Просинаюся зовсім сама в ліжку.

Потягуюся, задоволено усміхаючись і озираючись на всі боки. За вікном світло, мої речі охайно складені на спинці стільця. Я відкидаю край ковдри. Ступні холодить паркет, підтискаю пальчики на ногах і знаходжу шкарпетки. Тихенько крадуся квартирою, але Давида ніде не помічаю.

Замість нього на холодильнику записка.

«Поїхав, буду за тиждень. Ключі на столі, корм у правому верхньому ящику. У квартиру нікого не пускати».

Розчаровано зітхаю, зриваючи з холодильника пом’ятий аркуш. Міг би розбудити мене, попрощатися. Поцілувати. Чому не зробив цього? Почуваюся самотньою.

Обіймаю себе руками, проходжусь поглядом по кухні й вирішую, що цей тиждень проведу тут. Адже Давид не дізнається про це ніяк. А я таким чином зможу побути ближче до нього.

Звісно ж мою відсутність вдома помітили. Пробратися потайки сходами у свою кімнату не вдалося.

— Де це ти ночувала? — здригаюся від суворого голосу батька й застигаю на нижній сходинці.

Роблю глибокий вдих і повільно повертаюся. Він виходить з-за колони з газетою в руках. А повинен був бути давно на роботі. У столиці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 56 57 58 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чужі, Аріна Вільде"