Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Чому ти зупинився? – практично не впізнаю її хрипкого голосу.

- Рано. Ми все встигнемо.

   Обережно, не розриваючи контакту тіл, вкладаю Камілу на ліжко та лягаю зверху між її розведеними ногами, впираючись ліктем у матрац, а іншою рукою фіксую тонку талію. Вологе тіло піді мною миттєво вкривається сиротами, а соски твердіють ще більше від контакту з прохолодним повітрям. Гроза за вікном набирає обертів, струшуючи тишу та наше важке дихання відлунням грому.

- Я ще можу зупинитися. Ти впевнена? – знаходжу у собі сил промовити.

- Так, - злітає з її вуст.

- Я… - продовжити фразу не вдається, коли Каміла впивається нігтями у сідниці, змушуючи притиснутися ще щільніше.

- Ти… – вологий дотик до шиї провокує повністю втратити контроль.

- Хочу відчути тебе без бар’єрів, без гумки. Дозволиш? – вдається вимовити на видиху.

- Тобі можна все, - обхоплює долонями обличчя та затягує у божевільний поцілунок, від якого зносить дах, а інстинкти беруть гору. Первісні та дикі, без яких не виникло б людство.

   Не розриваючи поцілунку, протискую руку між нашими тілами та знову проходжуся пальцями по чутливих складках, аби перевірити чи достатньо вологи – мокро і гаряче. Тисну великим пальцем на клітор, повільно проштовхуючись голівкою до її входу та зупиняюся, коли зустрічаю опір.

Каміла

   Всередині справжня пожежа. Низ живота нестерпно тягне, а поцілунки та його палець на кліторі, яким він робить повільні кругові рухи, посилюють усі відчуття у десятки разів.

    Адам починає проштовхуватися всередину, але зупиняється, не припиняючи цілувати. Перша розриваю поцілунок та на коротку мить ловлю його погляд, у якому читається безліч обіцянок, але Адам знову пускає в танго наші язики. Далі тіло струшує різкий поштовх, від якого в очах з’являються білі плями, що змушують замружитися від болю внизу живота. Намагаюся видихнути, але боюся навіть поворухнутися, аби не викликати нову хвилю ріжучого болю. Щосили впиваюся пальцями у його спину, обережно відновлюючи дихання. Таке відчуття, наче мене розриває зсередини. Його там надто багато.

- Пробач, пробач, - чую голос Адама, наче крізь шар вати. – Постарайся розслабитися.

- Не можу…

- Розплющ очі, поглянь на мене, - відчуваю тепло його долоні на своїй щоці та повільно підіймаю повіки. І те, що я бачу у його погляді, змушує забути про біль, що слабне з кожною секундою. – Я можу припинити це прямо зараз, Клементинко, якщо усе настільки нестерпно. Але більш за все не хочу, аби спогад про нашу першу ніч, ту, коли ти віддала мені себе, вручивши дарунок, про який я навіть не смів мріяти, обернеться для тебе неприємним спогадом. Довірся мені, прошу…

- Добре, - шепочу, а на обличчі Адама з’являється ледве помітна посмішка, що зачіпає лише кутики його губ.

   Він схиляється до моєї шиї, починаючи вкривати її ніжними поцілунками, від яких тіло розслабляється. Адам знову проштовхує руку між нами та легкими дотиками масажує чутливу точку. Концентруюся на цих відчуттях і розумію, що біль зник. Всередині знову розтікається знайоме тепло, яке концентрується у місці, де наші тіла зливаються у єдине ціле. З горла виривається глухий стогін, коли всередині відчуваю, як він починає обережно рухатися, не припиняючи пестити клітор.

- Боже… - зривається стогоном з моїх губ, коли гарячі млосні хвилі розкочуються тілом від епіцентру до кінчиків пальців.

   Рухи Адама пришвидшуються, поки я можу лише стогнати в його шию, впиваючись нігтями у гарячу шкіру на його лопатках.

   Кожен поштовх підносить все вище і вище, змушуючи відчувати щось більше за звичайну насолоду. Наче душі сплелися в одну і ніяка сила у світі не здатна розірвати цей зв’язок. Ніхто не зможе стати для мене дорожчим, ніж чоловік, який щойно зробив мене жінкою, огорнув турботою і змусив відчути себе потрібною…

   Кожен наступний поштовх всередині наче запускає ланцюгову реакцію, змушуючи спалахувати клітину за клітиною, подібно до того, як вогонь поглинає усе на своєму шляху, поки не спалить дотла. Так горять мої переконання та нав’язаний спосіб життя, лишаючи лише фундамент, на якому я маю твердий намір будувати нове життя. Поруч з ним, якщо він дозволить.

   Рухи Адама пришвидшуються, дихання стає рваним, коли я вигинаюся від потужного розряду, що проноситься тілом шаленою хвилею задоволення, яке досягає кожної клітинки, змушуючи припинити відчувати під собою опору, закочувати очі від задоволення та втратити контроль над власним голосом. Відчуваю, як скорочуються мої м’язи та пульсацію всередині, після чого Адам робить ще декілька поштовхів, втискається обличчям у моє плече та завмирає, важко дихаючи.

    Недарма французи кажуть, що це «маленька смерть». Схоже, існує ризик перетворитися на хронічного самогубцю.