Читати книгу - "Ненависть при світлі, Роза Фаєр"

Я дивилася у вікно і картина змінювалася за картиною. Я не знала, що чекає попереду. І як взагалі з цього всього виплутатися.

Мені було ще досі страшно. Я не знала,як заспокоїтися. А ще хотілося добряче напитися, щоб до біса усе забути і більше ніколи не згадувати.

Ми заїхали у якесь містечко. Воно було невелике і тут точно не можна було зупинятися. Та Артур заїхав на заправку.

Мабуть,у нього закінчився бензин. Що не дивно, зважаючи на те скільки кілометрів ми проїхали.

Мене ще добряче трусило. Не знаю тільки від холоду чи страху. Можливо і адреналіну.

Ніколи не розуміла людей,які жадають екстремальних відчуттів. Це ж своєрідний наркотик. А бути від когось чи чогось залежною, занадто велике задоволення.

Принаймні, для мене...

Артур вийшов з авто і клацнув дверима. Від цього звуку у мене,наче впала мана з очей. Але я ще досі знаходилася під враженнями.

Ще недавно я спокійно жида у чудовій квартирі-студії. Яку,до речі, купила сама. Кошти я назбирала не торгуючи своїм тілом.

Я просто викладала свої танці на сторінках в мережі. Саме звідти мене запросили у один з найбільших клубів столиці.

Я жила,як хотіла і робила те, що подобається. А потім..

Потім все різко пішло під ноги. Я в якійсь старій машині,не зрозуміло де і навіть не у своєму одязі.

Навіть без тих своїх єдиних трусів. Нічого свого. Тікаю з якимось.. добре, Артуром. 

Від якихось придурків. Думаєте, що знаєте, що таке лажа. Ха,ні.

Ось вона. Одним словом,ви зрозуміли. Я була занадто в емоціях і ніяк не могла оговтатися. Мені хотілося битися в істериці,а з іншого боку - сліз зовсім не було.

Все наче посіріло навколо і не було нічого.. нічого, щоб хоча б якось покращити все це лайно.

Артур повернувся до автомобіля. Сів спереду з двома чашками кави.

-Сніданок готовий,міс,-задоволено і усміхнено повертається до мене.

Та настрій у нього різко змінюється. Він ставить каву і знову виходить з авто. Я вже подумала, що все.

Кінець нашим перегонам. Як то кажуть, від долі не втечеш.

Раптом,він залізає до мене на заднє сидіння. Потім одразу ж пригортає до себе. Я зараз у такому стані, що зовсім не пручаюся.

Мені це потрібно і я просто радію, що він поруч.

-Маленька моя. Чуєш,все добре. Поки я з тобою,все буде добре,-шепоче мені на вухо і цілує у волосся.

Раз, другий.. опускається нижче. Потім відводить мою голову від себе. Дивиться в мої заплакані очі.

Мабуть,я жахливо зараз виглядаю та це мене зовсім не хвилює. В його очах я бачу лише запал і жагу.

Саме цього мені зараз на вистачає. Я хочу відчути себе живою і потрібною,захищеною.

Наші губи нарешті зливаються. Спочатку так бережно і ніжно,а далі...

Далі наші язики сплітаються в дикому полум'ї. Я дихаю цим і не можу зупинитися. Він,наче повітря, настільки мені потрібен.

І хто його знає до чого все це може зайти. При цьому, я собі обіцяла, що нічого не буде...

Смішно, так смішно. Не варто давати обіцянки,які не зможеш стримати. Не тільки комусь,але і собі. Мабуть, перед собою ще гірше, не витримати.

Оскільки, чітко знатимеш і не забудеш, що слабкий. Що оступився. Мозок каже ні,але завжди залишається серце.

На жаль,одне без одного вони довго не протягнуть. Чи знала я тоді, коли вперше його побачила, що так буде.

Певно,що ні. Я б навіть не звернула увагу. Тоді зовсім було не до цього і я тікала від чоловічої статі.

А потім.. через хвилину,дві, годину.Я так це відштовхувала,так не сприймала. Напевно тому, що з кожною секундою хотіла все більше.

Цей запах,що не порівняти ні з чим іншим. Солодкий і терпкий водночас. Він передає його з точністю.

Цю брутальність, незалежність,пристрасність. Що приховується під цим. Який характер,яка душа. Так і хочеться дізнатися, зайти далі.

Далеко за межу. Ту,яку так хотіла уникнути,не зачепити.

А він зачепив. Не терпів заперечення. Дивився з викликом і роздягав. Варто тільки було погодитися і більше не потрібно слів.

Я розчинилася в цих поцілунках,ароматі і теплі. Так добре, що зводить тіло і прагне більшого...

Прямо тут на задньому сидінні автомобіля серед грязної заправки невідомо де. Жахливо звучить, знаю.

Та мозок вже давно спить і тіло взяло верх.Воно вимагало більшого, розрядки,спокою.

Соромно зізнатися,але я так цього хотіла. Байдуже було на наслідки і таке подібне. Я звикла робити те, що хочу.

Чи шкодувала я потім. Звісно. Але я знаходила собі виправдання. Я так тоді хотіла і зараз не шкодую про те, що не скоїла.

Що ж все-таки краще,дія чи бездіяльність. А що тоді гірше з цих двох.

Запитання,відповіді.. вічність крутиться навколо цього. Та зараз все це таке далеке і не важливе.

Поцілунки, дотики. Все так просто і до біса приємно.

В певний час знаходиш чоловіка з яким можна спробувати все. Нічого не боязно і знаєш, що він не осудить.

Не буде ні сміятися,ні кричати. Чи боялася я,що Артур зробить щось не те чи не так.

Образить,відштовхне,використає. Вважайте мене останньою і найбільшою дурепою. Але ні.

Бляха..ми не знаємо майже нічого одне про одного. Я так точно. То чому мені зараз на це байдуже.

Адже ж не мало бути так. Я відчувала себе,як серед великого і безкрайнього моря.

Темно, холодно і не вистачає повітря. Сил, щоб дістатися суші. На біду, ніхто не хотів кинути мені рятувальний круг.

Все потрібно було робити самій. Або ж просто здатися. Плюнути на все і опустити руки.

Хіба затія того вартує?