Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

«Щоб зловити м’яч, потрібно хотіти його зловити», — одного разу режисер Джон Кассаветес сказав молодій колезі. Почувши це, я зрозуміла його слова як «Перестань скаржитися, що тобі так кепсько кидають кручений м’яч, і тягнися, дотягуйся до того, чого по-справжньому хочеш». Я намагалася дотримуватися цієї поради.

Упродовж багатьох років я грала у студійну рулетку. Не раз мої сценарії купували, але не ставили на сцені. Не раз чудові роботи припадали порохом на полицях кіностудії, будучи жертвами постійного потоку кадрів. Перспективні фільми помирали за одну ніч — але не в моєму режисерському серці, яке обливалося кров’ю.

«Нічого не вдієш, так це працює, — не раз говорили мені. — Якщо хочеш, щоб твій сценарій екранізували, потрібно спершу продати себе як письменника, і тоді, якщо один із твоїх сценаріїв екранізують, і якщо фільм виявиться успішним, і якщо загальна ситуація трохи покращиться, тоді, можливо, ти зможеш спробувати себе як режисер…»

Я прислухалася до цієї народної мудрості дуже довго, переживаючи одну втрату за іншою, пишучи сценарій за сценарієм. Врешті, коли біль утрат уже перелився через вінця, я почала шукати інші двері, ті, крізь які раніше відмовлялася проходити. Я вирішила просто спіймати м’яч — і стала незалежним режисером.

Я покинула Голлівуд, переїхала у Чикаго, купила стареньку вживану відеокамеру і на гроші, які отримала за написання сценарію до однієї серії телесеріалу «Поліція Маямі», відзняла власний художній фільм — романтичну комедію у стилі сорокових років. Зйомки коштували тридцять одну тисячу доларів, і результат виглядав зовсім не кепсько. А потім раптом хтось поцупив мої касети зі звукозаписом. Я все-таки закінчила фільм, повністю його продублювавши (Я знаю, це божевілля, але таким же божевільним був Кассаветес, а я рівнялася на нього). Результат моїх зусиль розійшовся у прокаті закордоном і отримав хороші відгуки. А я багато чого навчилася.

Саме тому, що я запитувала «Як?», а не «Чому я?», тепер у моєму доробку був перший власний скромний художній фільм. Це могло б статися, навіть якби я не взяла все в свої руки, але могло б і не статися. З 1974 року я багато і старанно працювала як сценарист. Я писала — і продавала — художні фільми, короткометражки, документальні фільми, художньо-документальні стрічки, телеспектаклі, фільми тижня, той розкритикований фільм, і міні-серіали. Як режисер, я відзняла один художній фільм і півдюжини короткометражних. Менш помітною була моя робота над редагуванням чужих сценаріїв, і байдуже, згадували мене у титрах чи ні, за гроші чи просто так.

На додачу, я написала більше сотні статей, інтерв’ю та заміток про фільми, тенденції та естетику, коли у поті чола працювала журналісткою на такі видання як «Роллінг стоун», «Нью-Йорк Таймс», «Віллидж войс», «Нью-Йорк», «Нью-Вест», «Лос-Анджелес Таймс», «Чикаго трибьюн» і, найважливіше, на «Амерікан філм», де протягом багатьох років я також працювала редакторкою. Якщо стисло, я віддала данину своєму улюбленому виду мистецтва.

Звідки взялася ця різноманітна, різностороння продуктивність? Річ у тім, що я обожнюю кіно, обожнюю його знімати і не хотіла б, щоб мої утрати збили мене зі шляху. Я навчилася, що, переживаючи втрату, потрібно запитувати себе «Що далі?», а не «Чому я?».

Щоразу, коли я готова запитати: «Якими мають бути мої наступні кроки?» — я просуваюся уперед. Щоразу, коли я приймала «ні» як остаточну відповідь, я зупинялася і застрягала. Я переконалася, що запорука успішної кар’єри — самовдосконалення і вибір.

Якщо проаналізувати тривалі і успішні кар’єри творчих людей, то цей принцип помітний неозброєним оком. Відомий режисер Ширлі Кларк починала кар’єру як танцівниця. Вона розпочала знімати фільми насамперед тому, що хотіла, аби було хоча б декілька вартісних стрічок про танці. Прославившись як талановитий режисер у Європі та Америці, а також попрацювавши на американських кіностудіях, Кларк стала першою американською жінкою-режисером, яка зняла фільм у Гарлемі, першим американським режисером, який дослідив можливості ручної камери, і американським режисером, чиї праці Джон Кассаветес, Мартін Скорсезе[16] і Пол Шредер[17] вважають епохальними і ключовими для власного творчого формування. На жаль, вона була жінкою і жила у важкі часи. Коли її прибутки від кіно почали вичерпуватися, вона стала одним із перших відеомитців і працювала із Семом Шепардом[18], Джозефом Паппом[19] і Орнеттом Коулманом[20]. Вочевидь, Кларк прислухалася до слів, що у рухому мішень значно складніше влучити. Коли вона заходила у глухий кут на одному шляху, то відразу шукала іншу дорогу.

Хроніки кіноіндустрії рясніють такими історіями. Еліа Казан, впавши в немилість як режисер, почав писати романи. Режисер Джон Кассаветес також був чудовим актором і використовував свій акторський хист, щоб заробити гроші на власні фільми, надто неформатні на думку голлівудських кіностудій. «Якщо вони не хочуть зробити з цього фільм, то я сам його зроблю», — говорив Кассаватес і залишився вірним своїм словам. Замість того, щоб дозволити собі опинитися у глухому куті у своїй творчості, він шукав інші двері.

У нас не було б можливості насолоджуватися чудовим серіалом «Казковий театр», якби актриса і продюсер Шеллі Дюваль сиділа вдома і скаржилася на невдачі в акторській роботі, замість того, щоб скерувати свою енергію в інше річище. «Non illegitimi te carborundum» — саме такий напис, згідно зі свідченнями, був на стінах таборів для військовополонених. У приблизному перекладі, такому важливому для митців, ці слова означають «Не дай негідникам себе зламати».

Митці, які прислухаються до цього заклику, виживають і зазвичай процвітають. Ключовим фактором тут є дія. Біль, якщо швидко не використати його на свою користь, кам’яніє, а разом з ним і наше серце, і тоді вже наважитися на будь-який вчинок стає важко.

Зіткнувшись із втратою, негайно зробіть щось, щоб підтримати свого внутрішнього митця. Навіть якщо все, на що ви наважитесь, буде покупка букету тюльпанів і записника для ескізів, своїми діями ви задекларуєте: «Я усвідомлюю тебе і твою втрату. І обіцяю — майбутнє буде краще». Як і будь-якій іншій дитині, вашому митцю необхідно, щоб мама лагідно його заспокоїла: «Ой, тобі певно так боляче. Хочеш, дам тобі щось смачненьке чи заспіваю колискову…».

Один мій друг-режисер якось розповів