Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

«Першої, ха, я так і думав». Час навчити цього молодого бунтаря декількох життєвих уроків, починаючи з нагадування про те, що стається з в’язнями, яких ловлять при спробі втечі. «Тобі вісімнадцять років — і подивися, що ти зробив зі своїм життям! Сидиш тут перед нами і кажеш, що готовий втратити компенсацію, аби вибратися. Де у звіті не подивишся, одне і те саме: “розумник”, “нахаба”, “опирається всілякій владі”! І де тебе понесло?»

Розпитавши Габбі про те, чим займаються батьки, про його релігійні переконання і чи регулярно він ходить до церкви, Прескотт розлючений заявою в’язня, що його релігія «невизначена». Він відповідає: «Ти навіть не вирішив таке важливе питання, як віра».

Обурений Прескотт встає і вилітає з кімнати на кілька хвилин, а інші члени комісії ставлять декілька стандартних запитань про те, як в’язень планує поводитися наступного тижня, якщо його заяву про дострокове звільнення не схвалять.

ВІДМОВИТИСЯ ВІД ОПЛАТИ ЗАДЛЯ СВОБОДИ

Ця перерва у напруженій діяльності дає мені час усвідомити важливість заяви в’язня 1037 про намір відмовитися від оплати за участь в експерименті в обмін на дострокове звільнення. Ми повинні формалізувати це у вирішальне запитання для всіх в’язнів. Я кажу Карло запитати їх: «Ви погодилися б втратити всі зароблені у ролі ув’язненого гроші, якби ми вас достроково звільнили?».

Спочатку Карло пропонує екстремальнішу форму запитання: «Скільки б ти заплатив, щоб вибратися звідси?». Збентежений в’язень 7258 каже, що не платитиме за звільнення. Карло перефразовує, запитуючи, чи відмовився б той від зароблених до цього моменту грошей.

«Так, сер, насправді я б на це пішов».

В’язень 7258 не виглядає особливо розумним чи самосвідомим. Також не схоже, що він сприймає ситуацію, в якій перебуває, так само серйозно, як інші в’язні. Він наймолодший, ледь після вісімнадцяти, і доволі незрілий у своєму ставленні чи реакціях. Утім його відчуженість і почуття гумору добре допоможуть йому впоратися з тим, що приготовано для нього і його приятелів наступного тижня.

Далі ми повертаємо всіх в’язнів у кабінет, де відбувається слухання, щоб отримати відповідь на те саме вирішальне запитання щодо втрати зароблених грошей в обмін на дострокове звільнення. В’язень 1037, бунтівний іменинник, погоджується. Потульний 4325 — також. Лише ув’язнений 3401, зухвалий американець азійського походження, не згоден отримати дострокове звільнення в обмін на відмову від зароблених грошей, позаяк вони справді йому потрібні.

Іншими словами, троє з чотирьох молодиків хочуть звільнення настільки, що готові втратити важко зароблені гонорари за цілодобову роботу ув’язненими. Для мене визначною є сила риторичного рамкування, в яке вкладено запитання. Згадайте, що первинна мотивація майже всіх учасників мала фінансовий характер. Для них це була можливість заробляти п’ятнадцять доларів на день упродовж двох тижнів, коли не існувало інших джерел прибутку, саме перед початком навчання восени. Тепер, попри всі пережиті в’язничні страждання, фізичне та психологічне насилля — нескінченні переклички в строю, підйоми серед ночі, деспотичні й витончені знущання деяких охоронців, нестача приватності, проведений у карцері час, оголеність, кайдани, мішки на головах, паскудну їжу та примітивні умови для сну, — більшість в’язнів згодні залишитися без оплати, аби лише забратися звідси.

Мабуть, ще промовистішим є той факт, що після заяви, ніби гроші менш важливі за їхню свободу, кожен в’язень пасивно підпорювався системі, підставляючи руки для наручників, голову — для мішка, ноги — для кайданів, і, як овечка, йшов за охоронцем назад до страшного в’язничного підвалу. Під час засідання комісії з умовно-дострокового звільнення фізично вони перебували за межами в’язниці, у присутності «цивільних», напряму не пов’язаних з катами внизу. Чому ніхто з них не сказав: «Позаяк я не хочу ваших грошей, то вільний закінчити свою участь в експерименті й вимагаю, щоб мене відпустили негайно»? Ми змушені були б підкоритися вимозі й звільнити їх від участі в експерименті тієї ж миті.

Але жоден не попросив. Усі в’язні потім сказали нам, що навіть не брали до уваги можливість покинути експеримент, бо фактично перестали думати про свій досвід як про експеримент. Вони почувалися у в’язниці як у пастці, — лишень керованій психологами, а не державою, як зазначив номер 416. На що вони погодилися, то це на втрату зароблених грошей, якщо ми вирішимо достроково звільнити їх. Влада звільнити чи ув’язнити належала комісії з умовно-дострокового звільнення, не їхньому власному рішенню перестати бути в’язнем. Як ув’язнених їх лише комісія мала повноваження звільнити, але як суб’єкти експерименту — як і було насправді — вони завжди мали право залишитися або піти будь-коли. Вочевидь, у їхній свідомості спрацював перемикач: від «тепер я найнятий за оплату учасник експерименту з усіма громадянськими правами» до «тепер я безпорадний в’язень на милості несправедливої авторитарної системи».

По закінченню комісія обговорила всі індивідуальні випадки й загальні реакції першої групи в’язнів. Дійшли консенсусу щодо того, що всі в’язні виглядали знервованими, роздратованими і сповна захопленими своєю роллю.

Прескотт ділиться своїм справді серйозним занепокоєнням щодо в’язня 1037. Він влучно визначає глибоку депресію, що наростає в цьому колись безстрашному і бунтівному ватажкові: «Саме таке почуття виникає, коли живеш серед людей, які кидаються з в’язничних поверхів насмерть або ріжуть собі вени. А ось хлопець, який достатньо зібрався, щоб представити себе нам, мав затримки між відповідями. Ще, той останній хлопець — наслідувач, розуміє, що відбувається, досі говорить про «експеримент», але водночас готовий сидіти й розмовляти про свого батька і почуття. Він якийсь нереальний, як на мене, але це лише моє відчуття. Другий хлопець, азієць [американець азійського походження], — він наче камінь. Як на мене, він був як камінь».

Зрештою Прескотт радить таке: «Я долучаюся до ідей решти і пропоную відпускати по кілька ув’язнених час від часу, щоб змусити їх розбиратися у тому, що потрібно зробити, щоб вибратися. Також звільнення кількох в’язнів дасть надію решті й послабить у них відчай».

Схоже, усі зійшлися на тому, щоб звільнити невдовзі першого в’язня, «Великого Джима» (4325), згодом третього з черги, Річа (1037), можливо, замінюючи їх ув’язненими зі списку запасних. Змішані почуття панують стосовно того, кого звільняти наступним, 3401-го чи 7258-го (якщо їх узагалі звільняти).

СВІДКАМИ ЧОГО МИ ТУТ СТАЛИ?

Із перших слухань комісії з умовно-дострокового звільнення випливають три основні твердження: межі імітації й реальності розмилися; у відповідь на міцну, як ніколи, владу охоронців стабільно зростає покірність і серйозність в’язнів; проявляється значна трансформація характеру в поведінці голови комісії з дострокового звільнення, Карло Прескотта.

Розмивання межі між в'язничним експериментом і реальністю ув'язнення

Сторонні спостерігачі, не знаючи,