Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

що передувало цій події, можуть упевнено припустити, що стали свідками реального слухання комісії з умовно-дострокового звільнення місцевої в’язниці. Потужність і яскраво виражена реальність полеміки між ув’язненими й призначеними їх охороняти особами відображалася багатьма способами. Серед них загальна серйозність ситуації, формалізованість висловлених в’язнями заяв на дострокове звільнення, критичні описи охорони, розмаїтий склад комісії, суть поставлених ув’язненим особистих запитань і висунуті їм звинувачення — коротше кажучи, напружений та емоційний характер усього засідання. База такої полемічної взаємодії очевидна у запитаннях комісії та відповідях ув’язнених стосовно «минулих судимостей», виправних заходів (як-от відвідування курсів, участь у терапевтичній чи професійній корекції), узгодження юридичного представництва, статус судового процесу, їхні плани на майбутнє як добропорядних громадян.

Важко усвідомити, що минуло лише чотири дні у житті цих студентів, як і важко уявити, що їхнє майбутнє як в’язнів триватиме ще трохи довше за тиждень у Стенфордській окружній тюрмі. Їх ув’язнено не на місяці чи роки, як, знущаючись, наголошує комісія у своїх звинуваченнях. «Грати роль» тепер стало «прийняти роль» — актори прийняли характер й ідентичність кожного свого вигаданого персонажа.

Покірність і серйозність в'язнів

Зараз в’язні здебільшого ввійшли — неохоче, але врешті-решт покірно — у свої багатопланові образи у в’язниці. Вони називають себе за своїми ідентифікаційними номерами і миттєво відповідають на запитання, поставлені їх вигаданим ідентичностям. Вони цілком серйозно відповідають на, здавалося би, сміховинні запитання — наприклад, розпитування про природу їхніх злочинів і докладених для виправлення зусиль. За деякими винятками, в’язні почали повністю залежати від влади комісії з умовно-дострокового звільнення, а також працівників виправного закладу й системи загалом. Лише ув’язнений 7258 мав необережність пояснити причину перебування тут як участь в «експерименті», але він швидко здав позиції через словесний натиск Прескотта.

Легковажний стиль деяких перших заяв на дострокове звільнення (зокрема в’язня 3401, азійського походження) затьмарює жорстке осудження з боку комісії — така неприпустима поведінка ніяк не може гарантувати звільнення. Більшість ув’язнених, схоже, повністю прийняли обставини ситуації. Вони вже не заперечують і не повстають проти того, що їм сказали або наказали. Вони як актори, що працюють за методом Станіславського, тобто продовжують грати свою роль поза межами сцени чи об’єктива камери, і тепер ця роль пожирає їхню ідентичність. Захисникам людської гідності арештантів, мабуть, прикро зауважувати згідливість колишніх в’язничних бунтарів, героїв повстань, які тепер вимолюють помилування. Жоден герой не походить з такої компанії.

Того озлобленого американця азійського походження, Ґленн (3401), відпустили через декілька годин після напруженого спілкування з комісією з умовно-дострокового звільнення. Через стрес у нього розвинувся висип по всьому тілу. Студентська медична служба надала потрібну підтримку, і його відправили додому для консультацій із власним терапевтом. Висип був способом його організму випустити пару, як, власне, і раптова втрата контролю над своїми емоціями у Даґа (8612).

Драматична трансформація голови комісії з умовно-дострокового звільнення

Я знав Карло Прескотта вже три місяці до цієї події й контактував з ним майже щоденно наживо й часто у довгих телефонних розмовах. Позаяк ми разом викладали шеститижневий курс з психології ув’язнення, я бачив його в дії як промовистого і пристрасного критика тюремної системи, яка, на його думку, була фашистським інструментом для придушення людей інших відтінків шкіри. Він ставився надзвичайно уважно до методів, якими в’язниці та інші системи влади й контролю змінюють у своїх лещатах усіх: як ув’язнених, так і ув’язнювачів. І, власне, впродовж суботнього вечірнього ток-шоу на місцевій радіостанції KGO Карло часто запевняв слухачів у провалі цієї застарілої й дорогої інституції, на підтримку якої досі намарне витрачалися їхні податки.

Він розповів мені про свої нічні кошмари, коли очікував щорічних слухань комісії з умовно-дострокового звільнення, де в’язні мають лише кілька хвилин, щоб представити своє звернення кільком членам комісії, які, схоже, абсолютно не звертали на них уваги, гортаючи товсті теки, поки ті виступали. Можливо, деякі з цих тек навіть стосувалися не того в’язня, що стояв перед ними, а наступного в черзі, і в такий спосіб вони економили час на читання. Якщо запитують про обвинувачення чи будь-що негативне з досьє, то майже сто відсотків, що дострокове звільнення відкладуть ще принаймні на рік, бо виправдання за негативне минуле не дає змоги описати будь-яке позитивне майбутнє. Розповіді Карло просвітили мене щодо певного типу озлобленості, яку така безпідставна байдужість здебільшого викликає у в’язнів, коли їм відмовляють у достроковому звільненні рік за роком, як це сталося з ним[103].

Утім, які важливіші уроки можна засвоїти з таких ситуацій? Обожнюй силу, зненавидь слабкість. Домінуй, не домовляйся. Бий першим, коли підставляють другу щоку. Золоте правило — це для них, а не для нас. Влада править, правила — це влада.

Такі самі уроки засвоюють хлопці, у яких був жорстокий батько: половина з них потім самі стають такими, застосовуючи насилля до дітей, дружин, батьків. Можливо, половина ідентифікує себе з агресорами, тому й продовжує насилля. Інші ж ідентифікують себе зі скривдженими і відкидають агресію заради милосердя. Проте дослідження не допомагають нам передбачити, хто зі скривджених дітей стане кривдником, а хто — милосердним дорослим.

Час демонструвати силу без милосердя

Мені пригадується класичний приклад, який навела Джейн Елліотт — учителька початкової школи, коли пояснювала своїм учням суть упереджень і дискримінації, пов’язавши колір очей дитини й високий чи низький статус. Коли блакитнооким надавали привілейованого статусу, вони з готовністю брали на себе панівну роль у ставленні до їхніх карооких однокласників, навіть ображали їх фізично і вербально. Ба більше, їхній новонабутий статус впливав на поліпшення їхніх когнітивних функцій. Коли блакитноокі були на висоті, то поліпшували свої результати з математики та правопису (статистично вагомо, згідно з моїм аналізом оригінальних даних Елліотт). Такою ж значною мірою результати тестів «нижчих» карооких знижувалися.

Та найбільш приголомшливий аспект експерименту із третьокласниками з Райсвілла (штат Айова) — це зміна статусів, яку вчителька запропонувала наступного дня. Місіс Елліотт сказала класові, що припустилася помилки. Насправді істинним є протилежне твердження: карі очі кращі, ніж блакитні! Це був шанс для тих, хто досі зазнавав усіх негативних наслідків дискримінації, проявити милосердя. Нові результати тестів показали вже кращі результати у карооких і гірші — у блакитнооких. А як щодо уроку милосердя? Чи зрозуміли новопіднесені кароокі біль загнаних, менш успішних, тих, хто опинився у становищі підлеглого, в якому вони були ще день тому?

Жодного розуміння не було! Кароокі віддавали сповна, що отримали. Вони домінували, принижували, ображали колишніх блакитнооких кривдників[104]. Схожим чином історія показує безліч ситуацій, коли більшість