Читати книгу - "Таємна історія"

Ми спізнилися, місць нам не лишилося, тому довелося сісти на вкритих килимовою доріжкою сходах. Банні відкинувся назад і напівлежав, спершись на лікті та простягнувши ноги вперед. Кутніми зубами він замислено гриз малий льодяник Dum Dum. Сильний вітер бився в тонкі стіни кінозали, двері постійно відчинялись і грюкали від протягу, доки їх не підперли цеглиною. На екрані верещав локомотив, несучись по залізничному мосту над чорно-білим кошмаром провалля.

— Потім ми випили, — пригадував я далі, — після чого він пішов до себе.

— Якби ж то, — зітхнув Генрі.

— Він постійно питав, чи не в курсі я, де ви всі поділися.

— Банні прекрасно знав, де ми. Разів п’ять чи шість ми погрожували йому, що не візьмемо із собою, якщо погано поводитиметься.

— Тож йому стукнув у голову геніальний план піти до Генрі й перелякати його, — втрутився в розмову Френсіс, підливаючи собі віскі.

— Я так розлютився, — раптом перебив його Генрі. — Навіть якби нічого не трапилося, то був підступний учинок. Він знав, де лежить запасний ключ, а тому просто прийшов ніби до себе додому. І навіть у такому разі нічого б не сталося. Просто жахливий збіг обставин. Якби ми пригальмували ще за містом, аби перевдягтися, якби вирушили не до мене, а сюди чи до двійнят, якби Банні не заснув…

— Він заснув?

— Так. Інакше ми б побоялися заходити й просто пішли б собі геть, — правив далі Генрі. — У Гемпден ми повернулись о шостій ранку. Просто чудо, що серед усіх тих полів та нетрів у темряві нам вдалося відшукати машину… Що ж, визнаю, їхати до Північного Гемпдена в закривавленому одязі було помилкою. Нас могла зупинити поліція, ми могли поламатися дорогою, будь-що могло статися. Та я почувався зле і, мабуть, утратив ясність мислення, тому кермував до своєї квартири інстинктивно.

— Від мене він пішов близько півночі.

— Ну, значить, у мене вдома він просидів на самоті з пів на першу до шостої ранку. Коронер[111] визначив час смерті між першою й четвертою годинами. І це одна з небагатьох хороших карт, яку нам доля здала в цій партії. Хоч Банні з нами не було, довести факт своєї відсутності йому так просто не вдасться. На жаль, розіграти цю карту можна буде лише в найскрутнішій ситуації. — Генрі знизав плечима. — Якби ж він тільки лишив засвіченою лампу. Хоч би щось, що його виказало. А так для всіх це стало велетенською несподіванкою. Він просто взяв і виринув із темряви. Ми зайшли, увімкнули світло — і вже було надто пізно. Він миттєво прокинувся. І от ми стоїмо…

— …в колись білих, а тепер закривавлених хітонах, ніби зійшли зі сторінок твору Едґара Аллана По, — похмуро додав Френсіс.

— Ого, і що ж він зробив?

— А як ти гадаєш? Ми його мало не до смерті перелякали.

— Сам винний, — прокоментував Генрі.

— Розкажи йому про морозиво.

— Це реально було останньою краплею, — сердито озвався Генрі. — Поки він нас чекав, то вигріб десь кілограм морозива з морозилки й навіть не заморочився тим, щоб викласти його в якусь формочку абощо, ну, ти розумієш, йому обов'язково було взяти геть усе. І от коли він заснув, то воно розтануло на ньому, протекло на крісло й на той гарний східний килимок, що лежав там у мене раніше. Що ж. Непоганий був антикваріат, той килимок, але в хімчистці сказали, що нічим зарадити не можуть. Назад мені його повернули подертим на шмаття. А ще ж крісло. — Генрі потягся по сигарету. — Коли він побачив нас, то розверещався, немов недорізане порося…

— …і ніяк не міг заткнутися, — додав Френсіс. — Ти ж пам’ятаєш, це була шоста ранку. Усі сусіди спали… — Він похитав головою. — Чарльз тоді підійшов до нього, спробував щось сказати, а Банні все горлав, ніби його різали. За хвилину чи дві…

— Насправді — кілька секунд, — виправив його Генрі.

— …за хвилину Камілла взяла скляну попільничку й жбурнула в нього, поціливши прямо в груди.

— Удар був не дуже сильний, але ніби з холодним розрахунком, — міркував уголос Генрі, — і прийшовся в потрібне місце у потрібний час. Банні одразу закрився, витріщився на неї, а я йому сказав: «Банні, замовкни. А то побудиш сусідів. Ми збили оленя по дорозі додому».

— Ото вже тоді, — підхопив Френсіс, — він змахнув піт із чола, закотив очі й увімкнув типового Банні: типу, як ви мене налякали, я, мабуть, трошки закуняв і т. д. і т. ін.

— Тим часом, — промовив Генрі, — ми четверо стояли перед ним, загорнуті в заюшені кров’ю простирадла, при ввімкненому світлі, незашторених вікнах, готові постати перед ясні очі будь-кого, хто міг би проїжджати повз будинок. Він так голосно розмовляв, світло було таким яскравим, а я — таким виснаженим та шокованим, що тільки й міг дивитися на нього. Боже мій, та ми ж стояли, вкриті кров’ю того чоловіка, ми наслідили аж до квартири, сходило сонце, і тут, на додачу до всього, ще й Банні. Я не міг себе змусити пошукати вихід із ситуації. І тут Камілла зробила одну раціональну річ: клацнула вимикачем, погасила світло. До мене раптом дійшло, що, незважаючи на чужу присутність, нам конче потрібно роздягнутись і помитись, не гаючи жодної секунди.

— Простирадла фактично довелося здирати з себе, — підхопив розповідь Френсіс. — Кров запеклась і прилипла до тіла. Поки я розібрався зі своїм, Генрі з рештою вже рушили до умивальника. У повітрі стояв туман із водяної пари, вода у ванні аж почервоніла від крові, іржаві ляпки вкрили кахлі. Це був справжній кошмар.

— Я не можу передати, наскільки нам не пощастило, що у квартирі опинився Банні, — мотнув головою Генрі. — Але ж, на Бога, не можна було нам просто так стояти й чекати, доки він піде. Навколо кров, незабаром попрокидаються сусіди, не встигну я й оком зморгнути, як до нас ломитиметься у двері поліція…

— Погано, звісно, що ми його розбудили, але, з іншого боку, не перед Едґаром Гувером[112] ми ж цим займаємося, гадалося нам, — проказав Френсіс.

— Саме так, — підтвердив Генрі. — Не скажу, що тієї миті в присутності Банні читалася якась страшенна загроза. Радше — дошкульність, адже я розумів: він намагався в той самий час збагнути, що відбувається. І все одно тоді він був нашою найменшою проблемою. Мав би я час, то спокійно посадовив би його та