Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Я б на вашому місці напився,— сказав я.

— О ні. Я повинен бути тверезий. Не хочу потім згадувати, що був п’яний тієї ночі, коли мій хлопчик умирав. Дружина ж моя не нап’ється!..

— Хіба ви не можете повідомити в редакцію?

— Коннолі насправді не хворий. Він гайнув за якоюсь спідницею в Сінгапур. А мені доводиться його покривати. Якщо про це довідаються, його виженуть.— Грейнджер якось підтягнувся, його тіло не було вже таке безформне. — Пробачте, що затримав вас, Фаулере. Мені просто необхідно було з ким-небудь поговорити. А тепер треба йти проголошувати тости. Дивно, що трапилися саме ви,— адже ви ненавидите мене.

— Хочете, я зроблю за вас кореспонденцію? Можна буде сказати, що її написав Коннолі.

— Не вийде. У вас не той акцент.

— І не такий уже ви мені неприємний. Раніше я багато чого не помічав.

— Ну, ми з вами завжди будемо жити, як кішка з собакою. А за співчуття — спасибі.

«А чим я, власне, відрізняюся від Пайла? — подумав я.— Невже мене теж треба кинути у вир життя, щоб я зрозумів людське горе?»

Грейнджер повернувся в ресторан, і звідти почулися радісні вигуки його гостей. Я знайшов велорикшу й поїхав додому. Там нікого не було. Я сів і чекав до півночі. Потім, уже ні на що не сподіваючись, вийшов на вулицю і зустрів Фуонг.

Розділ третій

— Мосьє Віго приходив? — спитала Фуонг.

— Приходив. Він пішов з чверть години тому. Ну як, хороший фільм?

Вона вже принесла в спальню тацю і тепер засвічувала лампу.

— Дуже сумний, — сказала вона, — але барви чудові. А чого приходив мосьє Віго?

— Хотів розпитати мене про деякі речі.

— По які?

— Та про се, проте. Гадаю, він ужене буде мене турбувати.

— Мені більше подобаються фільми з щасливим кінцем,— сказала Фуонг.— Хочеш курити?

— Давай.

Я ліг на ліжко, і Фуонг почала готувати люльку. Потім сказала:

— Їй відрубали голову.

— Дивна річ! За що?

— У них була французька революція.

— A-а, історичний фільм. Зрозуміло.

— Все одно, фільм дуже сумний.

— Мене не дуже хвилюють герої минулого.

— А її коханий... він повернувся до себе на горище... він був такай нещасний, і він написав пісню,— розумієш, він був поет,— і незабаром ті люди, що відрубали голову його дівчині, стали співати цю пісню. То була «Марсельєза».

— Щось Не дуже схоже на історію,— сказав я.

— Він стояв у натовпі, коли вони Співали, і був дуже сумний; а коли він усміхався, було видно, що йому ставало Ще тяжче, що він думав про неї. Я дуже плакала, і сестра теж.

— Твоя сестра? Не вірю.

— Вона дуже чутлива. Цей жахливий Грейнджер теж був там. Зовсім п’яний і весь час сміявся. Хоч картина була зовсім не весела. Навпаки, вона була сумна.

— Я його розумію,— сказав я.— Йому є що сьогодні святкувати. Його син видужує. Я чув сьогодні в «Континенталі». Я теж люблю щасливий кінець.

Викуривши дві люльки, я відкинувся на шкіряну подушку і поклав руку на коліна Фуонг.

— Ти щаслива?

— Звісно,— озвалася вона неуважно. Очевидно, я не заслуговував на більш помірковану відповідь.

— Тепер у нас усе так, як було раніше,— збрехав я.— Як рік тому.

— Авжеж.

— Ти вже давно не купувала собі шарфів. Чому б тобі не сходити до крамниці?

— Завтра свято.

— A-а, правда. Я забув.

Ти ще не прочитав телеграми,— сказала Фуонг.

— Я й забув про неї. Не хочеться сьогодні думати про роботу. Та й пізно вже надсилати матеріал. Розкажи ще про картину.

— Ну, її коханий намагався вирятувати її з тюрми. Він потай приніс їй чоловіче вбрання і капелюх, які носять тюремники, але якраз тоді, коли вона виходила з воріт, її волосся розсипалось, і всі закричали: «Une aristocrate! Une aristocrate!»[70] Мені здається, що тут у фільмі неправильно. Треба було дати їй втекти. Тоді вони удвох заробили б багато грошей на тій його пісні і могли б поїхати за кордон, в Америку... чи в Англію,— додала вона, вважаючи це, мабуть, за хтозна-яку хитрість.

— Краще я прочитаю телеграму,— сказав я.— Дай боже, щоб мені завтра не треба було їхати на Північ. Хотілося б пожити спокійно з тобою.

Вона витягла конверта з-за баночок з кремом і подала мені.

Я розпечатав його і прочитав:

«Обдумала твого листа знову крапка дію нерозумно як ти й сподівався крапка доручила адвокатові розпочати справу про розлучення мотивуючи ти мене покинув крапка хай береже тебе бог з любов’ю до тебе Елен».

— Тобі треба буде їхати?

— Ні,— відповів я.— Мені не треба нікуди їхати. Прочитай. Ось твій щасливий кінець.

Вона зіскочила з ліжка.

— Але ж це чудово! Треба піти розказати сестрі. Вона буде така рада. Я скажу їй: «Ти знаєш, хто я? Я — друга місіс Фаулер!»

Навпроти, на книжковій полиці, наче кабінетний портрет молодої людини з короткою зачіскою і чорним собакою біля ніг, стояла книжка «Роль Заходу», Пайл уже нікому не міг заподіяти зла. Я спитав Фуонг:

— Ти дуже за ним сумуєш?

— За ким?

— За Пайлом.— Дивно, що навіть тепер, навіть у розмові з нею я не міг назвати його на ім’я.

— Можна мені піти? Ну, прошу. Сестра так зрадіє.

— Ти одного разу кликала його уві сні.

— Я ніколи не пам’ятаю своїх снів.

— У вас було так багато спільного. Він був молодий.

— Ти теж не старий.

— Хмарочоси. Емпайр стейт білдінг[71].

Вона сказала якось нерішуче:

— Я хочу побачити Чеддарське міжгір’я[72].

— Але це тобі не Великий каньйон[73].— Я лагідно притягнув її до себе на ліжко: — Мені дуже шкода, Фуонг.

— Про що ти шкодуєш? Така радісна телеграма. Сестра...

— Гаразд, іди розкажи сестрі. Але спершу поцілуй мене, її тремтливі уста ковзнули по моєму обличчю, і вона зникла.

Я згадав той перший день, коли Пайл