Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

не було шибок: боялися гострих скалок. Я впізнав декого з Грейнджерових гостей і вклонився їм, перше ніж сісти за столик. Сам Грейнджер дивився кудись убік. Я не бачив його вже кілька місяців; від того вечора, як Пайл закохався, ми зустрічалися тільки раз. Напевне, того вечора до його свідомості крізь алкогольний туман дійшло якесь моє образливе зауваження, тому що він сидів тепер насупившись, хоч мадам Дюпре, дружина офіцера з відділу інформації, І капітан Дюпар, з відділу преси, кивали мені й кликали до себе. За столом сидів якийсь огрядний чоловік (здається, власник готелю у Пномпені), молода француженка, якої я ніколи раніше не бачив, і ще два чи три чоловіки, яких я до цього зустрічав у барах. На цей раз зібралася на диво спокійна компанія.

Я замовив пастіс — хотів дати Пайлові час надійти; плани ж бо часто руйнуються, і поки я не почав вечеряти, все ще можна було на щось сподіватися. А потім я подумав: на що мені сподіватися? Що отому УСС, чи як там називається Пайлова банда, пощастить? На дальший успіх пластмасових бомб і процвітання генерала Тхе? Чи, може, такий, як я, повинен сподіватися чуда: а може, містер Хен знайде який-небудь інший спосіб вплинути на Пайла — не вбивство? Все було б куди простіше, якби нас обох убили по дорозі з Тай-Ніня. Я просидів хвилин з двадцять над своїм пастісом, а потім замовив вечерю. Було майже пів на десяту, тепер він уже не прийде.

Мимоволі я весь час дослухався. Чого я чекав? Крику? Пострілу? Метушні поліції за огорожею? Але я, напевне, все одно нічого не почув би, тому що Грейнджерова компанія вже розвеселилася. Власник готелю, у якого був приємний, хоч і нерівний голос, завів пісню, і, коли вистрелила ще одна пляшка шампанського, всі, крім Грейнджера, приєдналися до нього. Грейнджер сидів, утупивши в мене налиті кров’ю очі. Чи не думає він почати зі мною бійку? Для Грейнджера супротивник з мене був поганенький.

Вони співали якусь сентиментальну пісню, і, колупаючи без усякого апетиту свого каплуна по-герцогському, я вперше відтоді, як довідався, що Фуонг у безпеці, подумав про неї. Я згадав, як Пайл, сидячи на долівці в сторожовій вежі й чекаючи нападу в’єтмінців, сказав: «Вона мені здається свіжою, як квітка»,— а я зневажливо відповів: «Нещасна квітка». Тепер вона ніколи не побачить Нової Англії, ніколи не навчиться грати в канасту. Можливо, у неї ніколи не буде забезпеченого життя. Яке я маю право турбуватися про неї менше, ніж про забитих на площі? Страждання не збільшується від кількості тих, що страждають; в одній людині можуть зосередитись усі страждання світу. А я міркував як журналіст, зважаючи лише на кількість, і тому зрадив свої власні принципи; я так само, як і Пайл, втрутився в життя, і мені здавалося, що тепер я не зможу ухвалити жодного рішення так просто, як раніше. Я поглянув на годинник — було майже чверть до десятої. А може, його все-таки затримали в місії, і, може, той «хтось», в кого він вірить, допоміг йому і Пайл сидить зараз у своєму кабінеті в місії і нетерпляче розшифровує телеграму, а потім, тупаючи ногами, підніметься сходами в мою кімнату на вулиці Катіна. І я подумав: «Якщо він прийде, я розкажу йому все».

Грейнджер несподівано підвівся з-за столу і підійшов до мене. Він навіть не помітив стільця, що стояв перед ним, і, спіткнувшись, ухопився за ріжок мого столика.

— Фаулере,— сказав він,— вийдемо звідси.

Я поклав на стіл гроші й пішов за ним. В мене не було настрою битися з ним, але в ту хвилину я б не заперечував, якби він добре мене відлупцював. Адже в наші дні так важко спокутувати гріхи.

Він сперся ліктями на парапет мосту; двоє поліцейських стежили за ним здаля.

— Мені треба поговорити з вами, Фаулере,— сказав він.

Я підійшов до нього на відстань удару і став чекати. Він стояв незворушно, неначе алегоричне зображення всього того, що я ненавиджу в Америці,— такий же незграбний, як і статуя Свободи, такий же безглуздий. Він сказав:

— Думаєте, я набрався? Помиляєтесь.

— Що з вами, Грейнджере?

— Мені треба поговорити з вами, Фаулере. Не хочу сидіти там з тими жабниками сьогодні. Я не люблю вас, Фаулере, але ви розмовляєте по-англійському... Майже по-англійському...— Він стояв, налігши на парапет, широкий, безформний у напівтемряві, мов недосліджений материк на карті.

— Чого ви хочете, Грейнджере?

— Терпіти не можу лимонників[69], — сказав Грейнджер.— Не розумію, як Пайл терпить вас. Мабуть, тому, що він бостонець. А я з Пітсбурга і пишаюся цим.

— Ну й пишайтеся на здоров’ячко!

— «Пишайтеся на здоров’ячко!» — Він невміло передражнив мою вимову.— Ну от! Ви говорите, наче у вас каша в роті. Думаєте, що стоїте вище за всіх, все знаєте краще за всіх.

— На добраніч, Грейнджере. Мене чекають.

— Не йдіть, Фаулере. Невже ви не маєте серця? Я не можу розмовляти з тими жабниками.

— Ви п’яний.

Я випив два бокали шампанського — оце і все. А ви на моєму місці не були б п’яні? Мені треба їхати на Північ.

— Ну й що з того?

— А хіба я не давав вам? Мені чомусь здається, що про це всі знають. Вранці я одержав від дружини телеграму.

— І що?

— У сина поліомієліт. Він у тяжкому стані.

— Яке нещастя...

— А чого вам жалкувати? Дитина ж не ваша.

— А ви не можете полетіти додому?

— Не можу. Газета вимагає матеріалів про якусь чортову операцію по очищенню території коло Ханоя, а Коннолі захворів. (Коннолі був його помічник).

— Співчуваю вам, Грейнджере. Я охоче допоміг би вам.

— Сьогодні день народження сина. Йому минає вісім років рівно о пів на одинадцяту за нашим часом. Ось чому я затіяв цю випивку, замовив шампанське. Тоді я ще нічого не знав. Треба ж кому-небудь розказати, Фаулере, а я не можу говорити з цими жабниками.

— Тепер поліомієліт, здається, виліковують.

— Хай він навіть залишиться калікою, Фаулере. Аби тільки жив. Якби мене покалічило, я не знав би що робити, а в нього голова розумна. Знаєте, що я робив, коли той виродок там співав? Молився богові. Якщо йому вже так потрібне чиєсь життя, хай забере моє.

— Ви вірите в бога?

— Хотілося б вірити,— сказав Грейнджер. Він