Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Тихий американець. Наш резидент у Гавані 📚 - Українською

Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

1 207
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тихий американець. Наш резидент у Гавані" автора Грем Грін. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 121
Перейти на сторінку:
звернув уваги на мій закид, висловлений досить лагідно.

— Можна навіть сказати, що вони загинули за демократію,— додав він.

— Не знаю, як це можна перекласти на мову в’єтнамців...

І раптом я відчув страшенну втому. Мені захотілося, щоб він швидше пішов звідси й загинув. Тоді я зміг би почати своє життя спочатку — з тієї хвилини, як він увійшов у нього.

— Ви, певне, ніколи не будете ставитися до мене поважно, Томасе,— поскаржився Пайл з якоюсь хлоп’ячою веселістю, що її немов приберіг саме для цього вечора.— Знаєте що? Фуонг пішла в кіно, давайте згаємо разом весь вечір, гаразд? Мені нічого робити.— Здавалося, хтось підказує йому, яких слів добирати, щоб позбавити мене змоги відступити.— Чому б нам не піти в «Шале»? Я ще там не був від того самого вечора. Годують там не гірше, ніж у «В’є мулен», і там є музика.

— Мені б не хотілося згадувати про той вечір,— сказав я.

— Пробачте. Іноді я буваю таким непроторенним дурнем. А що ви скажете про китайський ресторан у Шолоні?

— Щоб добре повечеряти там, треба замовити вечерю наперед. Може, ви боїтесь іти у «В’є мулен», Пайле? Ресторан огороджено дротом, і там завжди на мосту поліція. Не будете ж ви таким дурнем, щоб їхати через Дакоу?

— Справа не в цьому. Я думав тільки про те, як чудово було б посидіти з вами якнайдовше.

Він незграбно провів по столу рукою і перекинув склянку, яка впала на підлогу й розбилася.

— На щастя,— сказав він машинально.— Пробачте, Томасе.

Я почав підбирати скалки і складати в попільничку.

— То як, Томасе? — Розбита склянка нагадала мені про пляшки в «Павільйоні», з яких витікало вино.— Я попередив Фуонг, що, може, піду куди-небудь з вами.

Як недоречно він вибрав слово «попередив»! Я підняв з підлоги останню скалку.

— В мене сьогодні ділове побачення в «Межестіку», — сказав я,— і я звільнюся не раніше дев’ятої.

— Що ж, гаразд, тоді мені доведеться повернутися в місію. Тільки боюся, щоб мене там, як завжди, не затримали.

Дарма, треба дати йому цю одну-едину змогу врятуватися.

— А ви не поспішайте,— сказав я.— Якщо вас затримають, приходьте пізніше просто до мене додому. Якщо ви не встигнете на вечерю, я повернусь о десятій і чекатиму на вас.

— Я дам вам знати...

— Не турбуйтеся. Приходьте просто у «В’є мулен», або зустрінемося тут.

У думці я полишив усе на того, в кого не вірив: нехай втрутиться, коли хоче, нехай підсуне йому на стіл нагальну телеграму, виклик до посланника... А не зможе змінити майбутнє — значить, його не існує.

— А тепер ідіть, Пайле. У мене ще є деякі справи.

Прислухаючись, як віддаляється звук його ходи і стукіт собачих лап, я відчув якусь дивну кволість.

З

Коли я вийшов з квартири, до самої вулиці Орме не видно було жодного велорикші. Я дійшов пішки до ресторану «Мажестік» і постояв трохи, спостерігаючи, як вивантажують американські бомбардувальники. Сонце вже зайшло, і люди працювали при світлі дугових ліхтарів. Мені навіть на думку не спало забезпечити собі алібі, але я сказав Пайлові, що йду в «Мажестік», і мені чомусь не хотілося брехати більше, ніж це було потрібно.

— Добрий вечір, Фаулере.— То був Вілкінс.

— Добрий вечір.

— Як нога?

— Уже не турбує.

— Послали добрячий матеріал?

— Я доручив це Домінгесові.

— А мені казали, що ви були там.

— Був. Але нам у газеті дають так мало місця. Навряд, щоб це дуже зацікавило редакцію.

— Нудне стало життя,— сказав Вілкінс.— Нам би жити в часи Рассела[67] і колишньої «Таймс». Депеші — повітряною кулею. Можете не сумніватися. Рассел дав би матеріал на ділу колонку навіть ось про це: розкішний готель, бомбардувальники, спадає ніч... В наші дні ніч ніколи не «спадає» — адже на телеграфі за кожне слово треба платити.— Десь далеко вгорі ледь чутно дзвенів сміх; хтось розбив склянку, як Пайл. Звуки сипалися на нас, наче бурульки.— «У сяйві ламп — жінки прекрасні і найхоробріші мужі»,— із злістю продекламував Вілкінс.— Ви сьогодні вільні, Фаулере? Хочете де-небудь піддивитися?

— Саме їду вечеряти у «В’є мулен».

— Бажаю повеселитися. Там буде Грейнджер. Їм слід було б спеціально рекламувати вечори, коли у них гуляє Грейнджер. Для тих, хто любить галас і бешкет.

Я побажав йому на добраніч і зайшов у кінотеатр поряд з рестораном. Еррол Флінн, а може Тайрон Пауер[68] (ніколи не міг розрізнити їх у старовинних костюмах), гойдався на вірьовках, стрибав з балконів і гнав без сідла у рожевий світанок. Він рятував дівчину, вбивав свого ворога і був мов зачарований: його навіть ні разу не подряпали. Такі фільми чомусь розраховані на підлітків, але вигляд царя Едіпа, коли він виходить з кривавими ямами замість очей з палацу в Фівах, був би кращою підготовкою до сучасного життя. Зачарованих людей тепер немає. Щастя супроводжувало Пайла і у Фат-Дьємі, і коли він повертався з Тай-Ніня, але щастя не вічне. І друзі містера Хена мали дві години для того, аби пересвідчитись, що чари не діють. Поруч зі мною сидів французький солдат, поклавши руку на коліна дівчині, і я позаздрив невибагливості його щастя чи його горя — одне слово, тому, що він почуває цю мить. Я вийшов, не досидівши до кінця сеансу, взяв велорикшу і поїхав у «В’є мулен».

Ресторан був обведений дротяною огорожею від ручних гранат, в кінці мосту стояли на варті двоє поліцейських. Хазяїн ресторану, що погладшав на своїх ситих бургундських стравах, особисто провів мене за огорожу. Всередині пахло каплунами і маслом, що розтопилося від задушливої вечірньої спеки.

— Вас запросив мосьє Грейнджер? — спитав він.

— Ні.

— Столик для одного?

В ту мить я вперше подумав про майбутнє і про запитання, на які мені, певне, доведеться відповідати.

— Для одного,— відповів я, ніби стверджуючи цим уголос, що Пайл мертвий.

У ресторані була тільки одна зала, і Грейнджерова компанія розсілася за великим столом у самому кінці; хазяїн запропонував мені маленький столик майже біля самої дротяної огорожі. У вікнах

1 ... 55 56 57 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Тихий американець. Наш резидент у Гавані» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"