Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Що ви шукаєте, Томасе?

— Хочу прочитати вам вірша, який мені колись дуже подобався. Ви можете сьогодні повечеряти зі мною, Пайле?

— З великою приємністю, Томасе. Я такий радий, що ви більше на мене не гніваєтесь. Я знаю, що ви не згодні зі мною, що в нас різні погляди, але ж можна мати різні погляди і все ж бути друзями, правда?

— Не знаю. Мабуть, ні?

— Кінець кінцем, Фуонг важливіша, ніж усе це.

— Невже ви справді так думаєте, Пайле?

— Та вона важливіша за все на світі! Для мене. І для вас, Томасе.

— Для мене вже ні.

— Сьогодні сталася жахлива річ, Томасе, але через тиждень усе забудеться, ось побачите. До того ж ми подбаємо про сім’ї тих, що загинули.

— Хто це «ми»?

— Ми зв’язалися по телеграфу з Вашінгтоном. Нам дозволено використати частину наших коштів...

Я перервав його:

— Може, повечеряємо у «В’є мулен»? Між дев’ятою і пів на десяту?

— Де хочете, Томасе.

Я підійшов до вікна. Сонце вже сідало десь за дахами. Велорикша все ще дожидав свого клієнта. Я подивився на нього, і він підвів до мене голову.

— Ви на когось чекаєте, Томасе?

— Ні. Ось якраз те місце, яке я шукав.— Щоб не викрити себе, я почав читати, тримаючи книжку у світлі останніх променів сонця:

По місту жену я, мов вихор стрімкий,

І люди питаються: «Хто це такий?»

Потрапить під колесо хам — не журюсь:

Від нього грошима завжди відкуплюсь.

Як є в тебе гроші, тоді не біда!

Чудово, як є в тебе гроші![66]

— Який безглуздий вірш,— сказав Пайл несхвально.

— Автор був зрілим поетом уже в дев’ятнадцятому столітті. Їх тоді було не так багато.

Я знову глянув униз на вулицю. Велорикша зник.

— У вас нема чого випити?— спитав Пайл.

— Є, але я думав, що ви не...

— Мабуть, я починаю розбещуватись,— сказав Пайл.— Під вашим впливом. Як бачите, ваше товариство корисне для мене.

Я пішов по пляшку та склянки, але приніс тільки одну склянку і мусив іти за другою, а потім довелося сходити по воду. Все, що я робив того вечора, забирало багато часу.

— Знаєте, у мене чудові батьки,— сказав Пайл.— Тільки, може, надто суворі. У нас один з найстаровинніших будинків на Честнат-стріт. Мати колекціонує скло, а батько, коли не морочиться з своїм камінням, розшукує рукописи і прижиттєві видання Дарвіна. Розумієте, вони живуть у минулому. Може, тому Йорк справив на мене таке враження. Він ніби відчиняє перед вами двері в сучасне життя. Мій батько — ізоляціоніст.

— Мені, напевне, сподобався б ваш батько,— сказав я.— Адже я теж ізоляціоніст.

Того вечора тихий Пайл був незвичайно балакучий. Я не чув усього, що він говорив: мої думки були десь далеко. Я намагався переконати себе, що містер Хен має в своєму розпорядженні й інші засоби, крім найбільш простого і грубого. Проте я знав, що в такій війні, як ця, немає часу на вагання: кожен застосовує ту зброю, яка потрапить під руки: французи — напалмові бомби, містер Хен — кулю або ніж. Надто пізно я переконався в тому, що не можу бути суддею. Нехай Пайл виговориться, а потім я попереджу його. Він міг би переночувати у мене. Вони ж не вдеруться сюди, в мою квартиру! Здається, в цей час він розповідав про свою стару няньку.

— Правду кажучи, я любив її більше, ніж матір, а які вона пекла пиріжки з чорницями!..

Тут я перебив його:

— Ви тепер носите з собою револьвер... після тієї ночі?

— Ні. У нас в місії заборонено...

— Але ж ви на секретній службі?

— Все одно це ні до чого. Якщо мене захочуть убити, то й револьвер не допоможе. А до того ж у мене зір нікудишній. В університеті мене прозвали «Кажаном» за те, що я майже нічого не бачу в темряві. Одного разу, коли ми дуріли з хлопцями... — І він знову поринув у спогади.

Я підійшов до вікна. Навпроти стояв велорикша. Мені здалося, що то був інший, але я не міг сказати напевно: всі вони такі схожі один на одного. А може, той, перший, і справді чекав на клієнта. Мені спало на думку, що Пайлові буде безпечніше в місії. Після того як я подав сигнал, вони, очевидно, вже встигли скласти план на цей вечір, план, в якому особливу роль відігравав міст Дакоу. Я не розумів, чому вони обрали саме цей міст. Не буде ж Пайл таким дурнем, щоб їхати через нього після заходу сонця? А з нашого боку міст завжди охороняли озброєні поліцейські.

— Я весь час розмовляю сам,— сказав Пайл.— Не знаю чому, але сьогодні я якось...

— Говоріть, говоріть,— сказав я.— Мені просто хочеться помовчати. Може, краще відкладемо цю вечерю?

— Ні, не треба. Мені й так здавалося, що ви почали уникати мене відтоді, як... ну, розумієте...

— Відтоді, як ви врятували мене,— сказав я й не зміг приховати болю від рани, що роз’ятрив своїми словами.

— Ні, я не про те. А все ж як ми щиро поговорили тієї ночі, пам’ятаєте? Немов розмовляли востаннє. Я багато тоді про вас дізнався, Томасе. Я з вами не згодний, розумієте, але, напевне, для вас так краще — ні в що не втручатися. Ви не здали своїх позицій і навіть тоді, коли вам покалічило ногу, залишились нейтральним.

— Рано чи пізно настає переломний момент,— сказав я.— В якусь хвилину ви піддастеся вашим почуттям і...

— Для вас ця хвилина ще не настала. І сумніваюся, чи коли-небудь настане. Я теж ніколи не змінюся. Хіба що тільки після смерті,— додав він весело.

— Навіть після всього, що сталося сьогодні вранці? Невже і це не може змінити ваших поглядів?

— Що ж, війна вимагає жертв,— сказав він.— Шкода, звичайно, але не завжди влучаєш у ціль. У всякому разі, вони загинули за справедливу справу.

— А коли б на місці їх була ваша стара нянька, що пекла вам пиріжки з чорницями? Що б ви сказали тоді?

Він не