Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Той, хто написав таку записку, очевидно, хотів дотриматися формальної процедури і тим самим зняти з себе гіпотетичну відповідальність за вивезення знищеної вантажівки; для більш поінформованих свідків історичних подій, яким майбутній дослідник із Вашингтона бути не мусить, записка виступає еталоном цинізму сильних світу цього. З імені власника вантажівки, а отже, — з його ймовірної етнічної приналежності можна легко виснувати, що в Степана Керошевича влітку 1992 року машину було конфісковано. Керівництво сербської громади Власениці одразу ж після вступу до міста видало наказ про загальну «мобілізацію транспортних засобів і техніки», тож малоймовірно, що Керошевич міг зберегти за собою свою вантажівку, навіть якби його не витурили з міста як хорвата. Поліцейський, що склав записку, все це чудово знав. Єдине, що залишалося для нього невідомим, та й не особливо його цікавило, — те, що Степан Керошевич пережив захоплення Власениці сербами і що йому вдалося втекти до Тузли. У день знищення його вантажівки сам він у будинку Нусрета Зукановича перебудовував велику спальню, перетворюючи її на дві менші кімнати: одну для Нусретової доньки, іншу для сина. Зуканович пристойно розрахувався з ним за цю роботу, ще й допоміг дістати фургон «фольксваген», яким Степан упродовж наступних місяців і років возитиме цеглу й цемент.

Старою вантажівкою він дуже не переймався: «Як прийшло, так і пішло!» — але казав, мовляв, добре, що лишилася невитраченою та тисяча марок, яку планував інвестувати в нову коробку передач. Якби в автомеханіка Йово Баралича за п’ять днів до окупації не стався напад апендициту, Степан залишився б і без тих грошей. Але, може, аварія коло Баїної Башти сталась якраз через несправність коробки передач у його вантажівці. Це аж ніяк не є причиною, щоб Керошевич мав почуватися винним у смерті незнайомого молодика, Сави Турудії-Костича, та все ж, за п’ять років по тому, дізнавшись про долю своєї «FAP»-ки, він трохи подумав про нього. Зітхнув і знизав плечима. Степан Керошевич належав до тих нечисленних людей, які легко відмовилися б від тисячі марок — великих грошей для нього, — аби змінити долю хлопця, про якого ніхто нічого не знав. Чи майже нічого!

Керошевич, однак, міг припустити, яким чином Сава Турудія-Костич із ще десятьма людьми опинився в його вантажівці. Конфіскованими автомобілями, яких було загалом дев’ять, вантажівками й фургонами різних розмірів, типів та віку, розпоряджався Мілун Сладойє — «Гепард». До війни Сладойє був поручником ЮНА, дислокувався у Хан Пєску і відразу ж після нападу на Словенію був звільнений зі служби «за власним бажанням». Тоді він заснував «загін оборони сербського населення і споконвічних сербських теренів “Мілош Обілич”», у народі відомий як «Котяча бригада», бо в ній, окрім Гепарда, були ще й Рись, Кугуар, Пантера, Лев, Левеня, Тигр… Вони вели бої на території Подриня, а коли війна перейшла у нову фазу, вантажівками «Котячої бригади» возили добровольців вихідного дня із Сербії, різних пройдисвітів, рідше — справжніх авантюристів чи спраглих слави підлітків. Ті приїздили переважно на гори довкола Сараєва, залишалися там на два-три дні, а тоді поверталися додому. За цей хворобливий туристичний маршрут Гепард брав плату по п’ятдесят марок з людини, окрім випадків, коли йому щастило мати справу з іноземною групою. Одному французькому філософові триденне перебування в окопах на Требевичі коштувало п’ять тисяч німецьких марок, і лише трохи дешевше тур обійшовся трьом акторам та одній акторці, трупі, що гостювала на белградському кінофестивалі з якимось фільмом спільного болгарсько-німецького виробництва і забажала безпосередньо на місці подій перевірити автентичність піротехнічних ефектів над Сараєвом. У роботу Гепарда ніхто не втручався, але йому було заборонено доправляти на Требевич власну зброю. Військо брало з нього гроші за оренду кулеметів і мінометів, а оскільки кожен, хто приїздив на таке сафарі, завжди хотів трохи постріляти, то успіх справи Гепарда був також і в інтересах бойових командирів. Турист, який — звісно, після Гепардового інструктажу — хотів скинути на місто мінометний снаряд, сплачував додаткові сто марок.

Сімнадцятого листопада 1992 року черговим офіцером на позиції над Вісімкою[79] був лейтенант Ілія Токич. Дві вантажівки «Котячої бригади», за попередньою домовленістю, мали прибути близько другої, але спізнювалися через якусь технічну несправність, тож з’явилися щойно близько п’ятої. Токич передав Гепардові вахту і попрямував у Пале. Перш ніж піти, він коротко перевірив Гепардових добровольців і наказав сержантові Денісу Джуровичу, аби в щоденному звіті зафіксував, скільки зброї буде задіяно, з якими інтервалами стрілятимуть і скільки снарядів буде випущено. Він залишив п’ять мін для міномета на випадок, якщо знайдуться охочі заплатити й за це.

Деніс Джурович пригадує, що близько пів на сьому, коли вже гуснула темрява, до нього підійшов юнак із неймовірно прищавим обличчям і низький на зріст, простягнув йому гроші й сказав, що хотів би разочок стрельнути з міномета. Сержант відмовив йому — було вже пізно, але тоді сталося дещо незвичайне.

«Добре, тоді завтра», — сказав хлопець, на очах у сержанта Джуровича акуратно склав банкноту вдвоє і поклав у портмоне.

Поклав її в оте прозоре пластикове відділення, де юнаки зазвичай носять фото дівчини, а старші чоловіки — знімки дружини й дітей; проте в цього персонажа на тому місці було якесь жіноче обличчя, вирізане з газети. «Хто це в тебе?» — спитав його Джурович. «Не знаю, але хіба не красуня?» — відповів хлопець і показав йому картинку, зі споду якої був запхав гроші.

Блондинка середніх років лизала морозиво й дивилася в об’єктив. Це був погляд із сімейних фотографій, її фотографував хтось добре знайомий, напевно, десь на морі. Чому така фотографія опинилася в газеті? Жінка на ній не тільки не здалася Джуровичу знайомою, вона взагалі виглядала як людина, що не може бути знаменитою.

Тільки та фотографія з газети врятувала цілий епізод від забуття і, можливо, створила для імені Сави Турудії-Костича нагоду одного дня, в якомусь майбутньому дослідженні, бути повністю відкритим. Якби сержант Деніс Джурович тоді вперше в житті не побачив чоловіка, який носить у гаманці незнайоме жіноче обличчя, вирізане з газети, і якби це обличчя не було таким звичайним, юнак із прищавим лицем розчинився би поміж сотень тих, із кого Джурович брав гроші за один постріл із міномета. А так той міркував про нього трохи довше, краще до нього придивлявся, навіть запам’ятав, що хлопець звався Сава і що сказав йому, буцімто призовна комісія не взяла його до війська.

Чи був то Сава Турудія-Костич, ми навряд чи дізнаємось, але не дуже правдоподібно,