Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

Ополченець у присутності П’єра був уже не такий caustique[95], на обличчі його виявився подив з того, що означала усмішка Жюлі. Незважаючи на свою неуважність і добродушність, П’єр самою своєю особою відразу припиняв усякі спроби на глузування в його присутності.

— Ні, — сміючись, відповів П’єр, оглядаючи своє велике огрядне тіло. — Французам занадто легко влучати в мене, та я й боюсь, що не вилізу на коня...

Серед осіб, яких було перебрано для теми розмови, товариство Жюлі натрапило на Ростових.

— Дуже, кажуть, погані справи їх, — сказала Жюлі. — І він такий безголовий — сам граф. Разумовські хотіли купити його дім і підмосковну, і все це тягнеться. Він дорожиться.

— Ні, здається, цими днями відбудеться продаж, — сказав хтось. — Хоч тепер і нерозсудливо купувати що-небудь у Москві.

— Чому? — спитала Жюлі. — Невже ви думаєте, що є небезпека для Москви?

— Чому ж ви їдете?

— Я? От дивно. Я їду тому... ну, тому, що всі їдуть, і потім я не Іоанна д’Арк і не амазонка.

— Авжеж, ну певне, дайте мені ще шматинок.

— Якщо він зуміє повести справи, він може заплатити всі борги, — говорив далі ополченець про Ростова.

— Добрий старик, але дуже pauvre sire[96]. І чого вони живуть так довго? Вони давно хотіли їхати в село. Наталі, здається, здорова тепер? — хитро усміхаючись, спитала П’єра Жюлі.

— Вони чекають на меншого сина, — сказав П’єр. — Він пішов у козаки Оболенського і поїхав до Білої Церкви. Там формується полк. А тепер вони перевели його в мій полк і чекають з дня на день. Граф давно хотів їхати, але графиня нізащо не погоджується виїхати з Москви, поки не приїде син.

— Я їх позавчора бачила у Архарових. Наталі знову покращала й повеселішала. Вона співала один романс. Як усе легко минає у деяких людей.

— Що минає? — незадоволено спитав П’єр. Жюлі усміхнулася.

— Ви знаєте, графе, що такі рицарі, як ви, бувають тільки в романах madame Suza[97].

— Який рицар? Чому? — червоніючи, спитав П’єр.

— Ну, годі-бо, дорогий графе, c’est la fable de tout Moscou. Je vous admire, ma parole d’honneur[98].

— Штраф! Штраф! — сказав ополченець.

— Ну, гаразд. Не можна говорити, яка нудьга!

— Qu’est се qui est la fable de tout Moscou?[99] — встаючи, спитав сердито П’єр.

— Годі-бо, графе. Ви знаєте!

— Нічого не знаю, — сказав П’єр.

— Я знаю, що ви дружні були з Наталі, і тому... Ні, я завжди більш дружня з Вірою. Cette chère Vera![100]

— Non, madame[101], — говорив далі П’єр незадоволеним тоном. — Я зовсім не взяв на себе ролі рицаря Ростової, і я вже майже місяць не був у них. Але я не розумію жорстокості...

— Qui s’excuse — s’accuse[102], — усміхаючись і махаючи корпією, сказала Жюлі і, щоб за нею залишалось останнє слово, зараз же змінила розмову. — Як вам подобається, я сьогодні взнала: сердешна Марі Болконська приїхала вчора в Москву. Ви чули, вона втратила батька?

— Невже! Де вона? Я б дуже бажав побачити її, — сказав П’єр.

— Я вчора провела з нею вечір. Вона сьогодні або завтра вранці їде в підмосковну з небожем.

— Ну, що вона, як? — спитав П’єр.

— Нічого, сумна. Але знаєте, хто її врятував? Це цілий роман. Nicolas Ростов. Її оточили, хотіли вбити, поранили її людей. Він кинувся і врятував її...

— Ще роман, — сказав ополченець. — Просто виходить, що цю загальну втечу влаштовано для того, щоб усі старі відданиці йшли заміж Catiche — одна, княжна Болконська — друга.

— Ви знаєте, я справді думаю, що вона un petit peu amoureuse du jeune hommp[103].

— Штраф! Штраф! Штраф!

— Але як же це по-нашому сказати?..

XVIII

Коли П’єр повернувся додому, йому подали дві принесені цього дня афіші Растопчина.

У першій говорилось про те, що чутка, ніби граф Растопчин заборонив виїзд з Москви — неправдива і що, навпаки, граф Растопчин радий, що з Москви виїжджають панії та купецькі жінки. «Менше страху, менше новин, — як говорилося в афіші, — але я життям відповідаю, що лиходій у Москві не буде». Ці слова вперше показали П’єру, що французи будуть у Москві. У другій афіші говорилося, що головна квартира наша у Вязьмі, що граф Вітгенштейн переміг французів, але що оскільки жителі бажають озброїтися, то для них є приготована в арсеналі зброя: шаблі, пістолети, рушниці, які жителі можуть одержати по дешевій ціні. Тон афіш був уже не такий жартівливий, як у колишніх чигірінських розмовах. П’єр замислився над цими афішами. Очевидно, та страшна грозова хмара, якої він жадав усіма силами своєї душі і яка разом з тим викликала в нього мимовільний жах, — очевидно, хмара ця наближалася.

«Стати на військову службу і їхати в армію чи дожидатися?» — всоте питав себе П’єр. Він узяв колоду карт, що лежала в нього на столі, і почав розкладати пасьянс.

— Якщо вийде цей пасьянс, — казав він сам до себе, стасувавши колоду, тримаючи її в руці і дивлячись угору, — якщо вийде, то це означає... що означає?.. — Він не встиг вирішити, що означає, як за дверима кабінету почувся голос старшої княжни, яка питала, чи можна ввійти.

— Тоді буде означати, що я повинен їхати в армію, — договорив собі П’єр. — Увійдіть, увійдіть, — додав він, звертаючись до княжни.

(Лише старша княжна, з довгою талією і скам’янілим обличчям, досі жила в П’єровому домі; дві менших повиходили заміж.)

— Пробачте, mon cousin, що я прийшла до вас, — сказала вона докірливо-схвильованим голосом. — Адже треба, нарешті, на що-небудь наважитись! Що ж це таке буде? Усі виїхали з Москви, і народ бунтує. Чого ж ми залишаємось?

— Навпаки, усе, здається, гаразд, ma cousine, — сказав П’єр з тією звичкою до жарту, яку П’єр, завжди ніяковіючи від своєї ролі благодійника перед княжною, засвоїв собі щодо неї.

— Так, це гаразд... добрий гаразд! Мені сьогодні Варвара Іванівна нарозповідала, як війська наші відзначаються. Це вже справді можна честі приписати. Та й народ зовсім збунтувався, слухати перестають; дівка моя, і та