Читати книгу - "The Russia Conundrum, Mikhail Khodorkovsky"

Реальність ситуації була зовсім іншою. Річ у тім, що Путін і частина його оточення щиро вірять, що всі проблеми всередині Росії і в країнах, що її оточують, є результатом ворожих американських спецоперацій. Путін щиро вірить - і щиро боїться - що якщо американці мають ракети в сусідніх з Росією державах, від яких навіть бункер, в якому він зараз переховується, не захистить, то це означає, що вони мають намір їх використати. Він глибоко переконаний, що всі хочуть розірвати Росію на шматки і поглинути її природні ресурси.

Такий викривлений погляд на світ переконав Путіна, що єдиним рішенням є створення поясу буферних держав навколо Росії. А для того, щоб це спрацювало, американці повинні визнати право Москви домінувати в цій “зоні впливу” і впливати на суверенітет країн, розташованих у ній. Проблема Путіна і його оточення полягала в тому, що вони не знали, як змусити Вашингтон сісти за стіл переговорів і погодитися на російські вимоги. Економічні важелі, на кшталт “енергетичного шантажу”, який можна використовувати проти Західної Європи, мають дуже слабкий вплив на Сполучені Штати. Путін намагався створити проблеми на виборах у США як механізм впливу на тамтешніх політиків, створюючи хаос і безлад серед електорату, граючи на їхніх страхах за особисту безпеку або політичну корупцію. Ці методи можуть спрацювати в деяких країнах Західної Європи, але в Сполучених Штатах погрози і провокації викликають не страх, а взаємний антагонізм.

З усіх цих причин Путін дійшов висновку, що, окрім нескінченної загрози гонки ядерних озброєнь, його найефективнішим механізмом торгу є розпалювання міжнародних конфліктів. Кремль розпалив політичні та гуманітарні кризи в Сирії, Лівії та Венесуелі, за якими послідувало вторгнення в Україну у 2022 році. Були, однак, і значні негативні сторони. Російська громадськість, можливо, і схвалила безкровну анексію Криму “ввічливими чоловічками” з Кремля, але те, що їхніх синів призивають служити в іноземному конфлікті проти іншого слов’янського народу, є значно менш привабливим. І потім, є практичні питання, які з цього випливають. Кремль може окупувати Україну, але що він робитиме далі? Як він буде годувати населення? І, не дай Боже, що станеться, коли місцеві партизани почнуть чинити опір? Коли почнеться саботаж? Україна - не Чечня: в Росії зараз проживає 30 мільйонів людей у змішаних російсько-українських сім’ях, і ні вони, ні будь-хто інший не мають апетиту до війни.

Що думають пересічні росіяни? Незалежно від правдивості чи неправдивості таких тверджень, російському народу нескінченно повторюють, що НАТО - це небезпека; але для росіянина на вулиці навряд чи має значення, чи буде час польоту американської ракети 20 хвилин, як зараз, чи 5 хвилин, як, можливо, було б, якби вона була запущена з України або Східної Європи - в будь-якому випадку, кінцевий результат однаковий, тому що, на відміну від Володимира Путіна, у них немає бункера, куди можна було б втекти.

Путін слабший, ніж здається, і його рішенням для внутрішньої слабкості майже завжди є агресія за кордоном. Він знав, які негативні наслідки матиме військова інтервенція в Україну для відносин між Сходом і Заходом, і хоча він каже, що готовий витримати цей шторм, він почав працювати над страховим полісом. Протягом усієї своєї історії, коли Росія стикалася з труднощами у відносинах із Заходом, вона погрожувала об’єднатися з Китаєм. Сталін використав перемогу комуністів Мао Цзедуна у 1949 році, щоб чинити тиск на новостворений альянс НАТО. Брежнєв, Черненко і Андропов загравали з Пекіном, коли відносини з Вашингтоном погіршувалися. І Путін робить те ж саме сьогодні.

Є, однак, різниця: у минулі часи Росія тримала руку батога, тоді як Китай був слабшою стороною - економічно, політично і військово. Тому Москва могла маніпулювати відносинами на власну користь. Але все змінилося. Китай випередив Росію в усіх відношеннях, що робить гамбіт Путіна вкрай ризикованим. Він сподівається, що Росія зможе знайти стратегічне і цивілізаційне рішення своєї боротьби із Заходом, запропонувавши стати молодшим партнером Китаю. Це вже було зроблено раніше - прикладом для наслідування для Путіна є великий російський князь Олександр Невський, який погодився принизливо вклонитися правителям Орди в обмін на їхню підтримку проти Заходу. Але Путін має слабку позицію, якщо думає, що може використовувати економічні переговори з китайцями як противагу погіршенню відносин зі США та Західною Європою. Мій власний досвід роботи з китайськими компаніями навчив мене, що китайці - жорсткі переговірники. Ми постачали їм кілька мільйонів тонн нафти на рік, допомагали будувати залізничні прикордонні переходи для її транспортування, досягли домовленості про будівництво нафтопроводу до Китаю з Ангарська в Сибіру. У всіх наших переговорах китайці швидко використовували кожну перевагу, яку вони мали над нами. Єдиний спосіб отримати справедливу ціну за нашу нафту - це продемонструвати їм, що ми можемо продавати її на європейському ринку, де ціни вищі, тому китайці не могли вимагати від нас знижок на нафту. Путін не має такої розкоші. Якщо він хоче продати газ Китаю, щоб насолити Заходу, Пекін не буде щедрим на умови, які він пропонує. Поки що китайські пропозиції були напрочуд поганими. За словами провідного російського нафтогазового аналітика Михайла Крутіхіна, продажі “Газпрому” у 2021 році в середньому становили 170 доларів за тисячу кубометрів газу, тоді як європейська ціна на газ становить 270 доларів за тисячу кубометрів. Продажі нафти “Роснефтью” були так само неекономічними. Путін не зміг засвоїти урок, що Китай і китайські компанії ніколи не перестануть користуватися геополітичними помилками потенційного торговельного партнера. Путін не тільки погодився на невигідні комерційні контракти, але й пішов на поступки в історичних прикордонних суперечках на східному кордоні Росії, поступившись Китаю територією на річках Амур і Уссурі.

Геополітична вигода для Росії від усіх цих поступок дуже сумнівна. Але справжня мета Путіна, який сигналізує, що Кремль готовий взяти на себе роль молодшого партнера Пекіна, полягає в тому, щоб викликати тривогу у Вашингтоні. Він підняв ставки на переговорах між Сходом і Заходом, змусивши Захід заплющити очі на деякі внутрішньо-і зовнішньополітичні проступки тимчасового господаря Кремля. У деяких європейських столицях існує справжня тривога, що Пекін відтепер матиме приховану роль у визначенні майбутнього політичного курсу Москви. На мою думку, тривогу забили занадто пізно - тепер це реальність, з якою нам доводиться