Читати книгу - "Жменя праху"

— А чого ж ви мені не сказали?

— Невже? Я забув.

Другого дня вранці Тоні сам вийшов надвір, коли господар був чимось зайнятий і, вдаючи, що просто гуляє, неквапно дійшов до індіанських хатин. На дверях сиділо кілька пай-ваїв. Вони не звели очей, коли Тоні підійшов. Він звернувся до них мовою макуші, яку трохи засвоїв під час подорожі, але вони нічим не виявили, зрозуміли його чи ні. Тоді він намалював на піску човен, почав руками показувати, як його роблять, потім тицьнув пальцем на них, на себе, дав зрозуміти, що заплатить їм, намалював на піску рушницю, капелюх та ще кілька видів відомих їм товарів. Одна жінка захихотіла, але ніхто нічим не виявив, чи зрозумів його, і він пішов ні з чим.

В обід містер Тодд сказав:

— Містере Ласт, індіанці мені сказали, що ви пробували з ними розмовляти. Простіше буде питати про все через мене. Розумієте, вони без мого дозволу нічого не зроблять. Вони вважають себе моїми дітьми, і здебільшого це правда.

— Так, я просив їх зробити човен.

— Це вони мені й сказали... Ну гаразд, кінчайте їсти, прочитаємо ще розділ. Мені так цікаво.

Вони дочитали «Домбі і сина»; відколи Тоні покинув Англію, минув майже рік, і туманне передчуття, що він ніколи туди не вернеться, стало раптом страшенно виразним, коли він знайшов між сторінками «Мартіна Чезлвіта» такий документ, написаний незграбною рукою, олівцем:

«1919 р.

Я, Джеймс Тодд із Бразілії, присягаюся Барнабасу Вашінгтону з Джорджтауна, що, коли він дочитає книжку „Мартін Чезлвіт“, я зразу відпущу його».

Далі стояв жирний хрестик, а після нього: «Це підпис містера Тодда. Барнабас Вашінгтон».

— Містере Тодд,— сказав Тоні,— я говоритиму відверто. Ви врятували мені життя, і коли я вернусь у цивілізований світ, то винагороджу вас чим тільки зможу. Я дам вам усе, що не виходить за межі розумного. Але зараз ви тримаєте мене тут проти моєї волі. Я вимагаю, щоб ви мене відпустили.

— Та хто ж вас не пускає, друже мій? Я не держу вас. Ідіть собі, коли захочете.

— Ви дуже добре знаєте, що без вашої допомоги я не зможу піти.

— Ну, то власкавте старого. Прочитайте ще розділ.

— Містере Тодд, я присягаюся чиїй завгодно: коли я дістанусь до Манаоса, то знайду когось замість себе. Я найму людину, щоб читала вам цілими днями.

— Так мені не потрібен інший. Ви читаєте так гарно.

— Я більше не читатиму.

— Сподіваюся, що читатимете,— чемно сказав містер Тодд.

Того дня на вечерю принесли тільки одну миску сушеного м’яса й фаріньї, і містер Тодд вечеряв сам. Тоні лежав мовчки, дивлячись у стелю.

Другого дня в обід їсти теж подали тільки містерові Тодду, і на колінах у нього, поки він їв, лежала рушниця зі зведеним курком. Тоні почав читати «Мартіна Чезлвіта» далі.

В безнадії минав тиждень за тижнем. Вони прочитали «Ніколаса Нікльбі?, „Маленьку Дорріт“, „Олівера Твіста“. А потім до селища прийшов золотошукач-метис — один із тих відлюдників, що весь вік блукають лісами, вишукуючи струмки, промиваючи рінь і унція за унцією наповнюючи золотим піском шкіряну торбинку, й здебільшого вмирають від знесилення й голоду, маючи в тій торбинці, повішеній на шию, на півтисячі доларів золота. Містер Тодд, сердитий, дав йому фаріньї й тасо і вирядив геть через годину, але за ту годину Тоні встиг написати своє прізвище на папірці й тицьнути метисові в руку.

Тепер у нього з’явилась надія. Дні пливли так само монотонно: кава на світанку, ранок без ніякого діла — містер Тодд порався на своїй фермі,— на обід фарінья й тасо, по обіді — Діккенс, а на вечерю знов фарінья й тасо та ще часом якісь плоди, тиша від заходу сонця до світанку, гнотик, що жевріє в лою, а над головою ледь видна покрівля з пальмового листя; але Тоні жив у спокійній певності, чекаючи.

Колись, цього року чи наступного, золотошукач попаде до якогось бразільського селища й сповістить про нього. Зникнення експедиції Мессінджера не могло лишитись непоміченим. Тоні уявляв собі заголовки в газетах; може, саме тепер десь неподалік їх шукають рятувальні групи, і не сьогодні-завтра в савані залунає англійська мова і з хащів вибіжить десяток відважних рятівників. Навіть коли Тоні читав і машинально вимовляв друковані слова, думкою він покидав свого божевільного господаря, що жадібно слухав, сидячи навпроти,— і починав уявляти собі, як вертатиметься додому, як поступово входитиме в цивілізований світ (у Манаусі поголиться й купить у що одягтись, дасть телеграму, щоб прислали грошей, одержить поздоровлення; він уже мріяв про спокійну подорож річкою до Белєма, потім великим пароплавом до Європи; смакував подумки добрий кларет, свіже м’ясо, весняні овочі; бентежився від думки, як зустрінеться з Брендою, не знав, як звернеться до неї... („Серденько, тебе так довго не було. Я вже боялася, що ти пропав...“).

Та враз містер Тодд перебив ті думки:

— Будьте ласкаві, прочитайте це ще раз. Я дуже люблю це місце.

Минав тиждень за тижнем; рятівники не з’являлись, але надія, що вони можуть з’явитись завтра, давала Тоні силу пережити день. Він навіть відчував якусь приязнь до свого тюремника і охоче погодився, коли той якось увечері після довгої розмови з одним індіанцем із селища запросив його на бенкет.

— У індіанців свято,— пояснив він,— і вони наробили піварі. Може, воно вам не сподобається, але я раджу скуштувати. Увечері підемо до цього чоловіка додому.

І вони після вечері приєднались до гурту індіанців, що зібрались довкола вогнища в одній з хатин на другому кінці савани. Індіанці співали млявими, монотонними голосами й передавали з рук до рук великий калабаш напою. Тоні й містера Тодда посадили в гамаках і принесли їм окремі чаші.

— Випийте все одним духом. Такий звичай.

Тоні вихилив темну рідину, намагаючись не відчути її смаку. Але вона не була неприємна, терпка, як більшість напоїв, що ними його частували в Бразілії, і пахла медом та чорним хлібом. Він ліг у гамаку, якось дивно задоволений. Може, рятувальна експедиція стоїть табором за кілька днів дороги. По тілу його розлилося тепло, стало хилити на сон. У вухах лунали повільні, літургійні переливи нескінченної пісні. Йому подали ще калабаш піварі, і він випив його до дна. Він лежав простягтись і дивився, як на покрівлі рухаються тіні: пай-ваї завели танець. Потім Тоні заплющив очі, став