Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– А це було дарма, – почулося позаду мене. 

Від подиву в мене аж очі на лоба позалазили. Різко розвернувшись я ухилився від помаху сокирки й налетів на Гургена. Серце билося, як оскаженіле. Від розуміння, що якби я не ухилився, то лежав би мертвий стало страшно. Сокирка вилетіла з його рук і відлетіла в інший бік кімнати, а ми вже билися за право жити недалеко від пічки. Залізши на хлопця, я всіма силами надавлював на ніж, але й він, як виявилось, був на диво не з слабких. Ніж вже доторкався своїм холодним ржавим лезом до його шиї і мені вдалося лише трішки порізати його. Він відкинув мої руки в бік, а сам у той час, коли я був повністю відкритий вдарив мені в печінку. Скрутившись, я впав поряд біля його ніг. Піднявшись, Гурген провів рукою по шиї і вдарив мене ногою в живіт, після чого сказав: 

– Ти мене ще, сука, різати хотів? Мене? 

Він пішов у кімнату, а я тим часом підвівшись, підняв ножа й пішов до виходу звідси. Краще буду стояти спиною до дверей, щоб, якщо що, можна було вийти. Гурген вийшовши з сокиркою в руці заглянув спочатку в пічку, а потім на мене й сказав: 

– Ти вкрав її їжу. Вона вже декілька днів їла дохлятину! Ну нічого, вона тобою поласує. Вона любить свіженьке. 

Я ж у свою чергу не спускав з нього очей. Виставивши ніж перед собою, заговорив уже я: 

– Так це все таки ти, так? Подобається вбивати? Скільки життів ти вже забрав? 

– Я виконую свою роботу, і вона мені подобається! Це ж класно, коли чуєш, коли верещать ці свині, – сказав він облизавши свої губи. 

– Настю ти пошматував після дискотеки, чи не так? Чи то все ж таки була ота потвора, що бродить ночами? Відповідай! 
– Я не люблю коли на мене піднімають голос! Всі на мене піднімають голос! Ти кричиш, вона кричить. Всі кричать! – договоривши він ледь не заплакав, а потім голосно засміявшись продовжив: – Ти питав за ту дівку в лісі? Настя...  Он, як її звати, так? Настя...  На превеликий жаль то був не я...  Мама сама все зробила. Ну й видовище було! Скажу чесно, ніколи ще не бачив такого виразу страху на обличчі! 

– Що іще за «мама?» Це та тварюка? 

–Т-с-с-с-с, вона нас може почути. Мама буде зла, якщо почує, що ти її так називаєш! Їй потрібні душі, і вона їх отримає. Але чому зараз? Ти ж був наче під питанням у її списку...  Не можу второпати, вона вирішила що зараз слушний час забрати твою душу? Що ти підходиш? Та я ж не готовий...  Нічого не готово...  Та нічого...  Час ще буде...  Часу буде повно...  

Він вів себе, як божевільний. Це дивно, тому що в минулих наших зустрічах, він якщо й говорив, то говорив, як нормальний. В нього дах поїхав? Поки я стояв думав, він накинувся на мене й я знов якимось чудом ухилився й порізав йому живіт. Кров залила сорочку і він, взявшись за живіт відійшов назад. Відкинувши сокирку в бік, він сказав:  

– Навіщо ж я так швидко? Я вб’ю тебе руками, так цікавіше буде...  

Я...  Я не знаю, як так вийшло, я просто став, як укопаний. От саме став і не можу поворухнутись. Не через страх, ні. Мене наче щось паралізувало. Він влетівши в мене висадив двері, позаду яких стояла Лєрка з отим маленьким хлопчиком.  

– Біжіть! – закричав я. – Біжіть швидко! 
Лєра відійшла з Микитою подалі, але тікати, або хоча б іти не стала. Якщо я ще й намагався на початку махати ножом в різні боки, то він просто ухилявся від них. Ще ця темінь дивна. Мені здається що позаду нього ще темніше ніж деінде в усьому таборі. Він вихватив ніж в мене з рук і став наді мною. 

– Я буду різати тебе повільно! Щоб всі чули! Вони, – він кивнув на Лєру з Микитою, – подивляться. Я знаю, їм сподобається...  

Лєра почала підходити до нас. Вона сказала йому світивши на нього ліхтариком: 

– Що ти таке кажеш? Гурген, викинь ніж. Ти не знаєш, що ти робиш...  Тобі страшно? Мені також страшно, але все нормально, пішли з нами. 

– А давай їх двох просто заріжемо, га? Чого ти як не своя? Хочеш, ти одного, а я – другого. Ні? Тоді я сам все зроблю! 

Я дивився на Гургена. У світлі ліхтарика, я побачив, як він посміхнувся й зжав у руці ніж. 

– Ти їй сподобаєшся! 

Чи то збіг обставин, чи то так зірки в небі зараз так стали, але це справжнісіньке чудо. Я навіть не знаю що мені робити, радіти чи плакати? Та темінь, що я бачив за спиною Гургена, виявилося тією тварюкою, яка після того, як він договорив, пробила його груди наскрізь своїми довгими, гострими, дерев’яними кігтями. Він хотів щось сказати, але кров, що заповнила йому весь рот не давала вимовити йому нічого окрім хрипу. Його лице було сковане страхом. 

– Біжимо! – скомандував я й кинувся до Лєри й Микити.  

Вхопивши Лєру за руку ми побігли в трьох далі. Лєра ледь вспівала за мною, а малий, який тримав її за руку, мабуть взагалі не біг, а летів у повітрі. Біжимо й бачимо, що попереду ліхтарик. Різко змінивши траєкторію, ми побігли на світло, як метелики. Потвора наздоганяла, але й вона не вспівала за нами. Їй мабуть заважали вільно пересуватися дерева. На нас, як виявилось потім, світила Аліна. 

– Це ви? З вами все добре? – вона обійняла Лєру, а потім мене. Вона прижала мене до себе усіма силами й сказала: – Я така рада що ти в порядку! 

Позаду заревіло з такою силою, що аж земля затрусилася.