Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Мене не на жарт збентежили його слова. Я дивився на нього й запитав: 

– Це ти до чого? 

– Та ні до чого, – він посміхнувся, – просто кажу. Всі й так знають відчуття страху...  Нумо, пішли далі! 

Всередині мене щось підказувало мені, що щось тут не так. Але я чомусь не міг зрозуміти що саме. От ми йдемо по темному лісу. Він спереду, а я позаду, йду й розглядаю ліс навкруг себе й час від часу поглядаю на Женю. 

– Ми їх так ніколи не знайдемо, – сказав він розвівши руками, – нам потрібно розділитись. 

– Ні, ми будемо весь час йти разом. І крапка. 

– Але буде більше шансів їх побачити...  Ти йди прямо, а я на право. Зустрінемось через 15 хвилин на площі. Або з усіма вже всередині. 

Він розвернувся й пішов. Я навіть не став його зупиняти. Ну, хай іде собі. Почує ревіння, так обісраний через хвилину прибіжить. Я ж тим часом йду далі й молюся Богу тільки б не наткнутися на лісову потвору. А вона ж не сліпа, і я розумію прекрасно, що воно з легкістю побачить світло, посеред цілковитої темряви. Якщо ще не побачило. Вже хвилин може з десять блукаю по цьому триклятому лісу, а нікого так і не знайшов. Горланити з усіх сил в надії бути почутим не хотів поки що. З кожним кроком вперед, в мене все більше й більше посилювалось відчуття, що я заблукав. Навіть не знаю чому. Начебто йду весь час прямо. Йду, йду, йду, йду, а потім обертаюсь, а дерева не в такому порядку стоять. Думаю, мені здалося. Але, як виявилося, ні. Йду, йду, йду, йду, знову вирішив обернутися назад. І знову дерева не в такому порядку стоять. Тепер то я точно це знаю, бо до цього був не впевнений. Ще й ліхтарик барахлити почав. Доводилося час від часу його добряче трусити, щоб він знову запрацював. Не знаю яким боком, це чудо, інакше ніяк не назвеш, я зустрів Лєру, яка сиділа під деревом обійнявши свої ноги й дивилася кудись у перед. Я перевів туди ліхтарик. Не побачив нікого. Говорю до неї: 

– Лєра! Слава Богу, ти в порядку! Вставай, – кажу я беручи її за руку, – ми йдемо! 

А вона нуль реакції. Невже від страху померла думав я. Від цієї думки моє серце почало битись дуже сильно. Здавалося, воно зараз прорве шкіру й побіжить у невідомому мені напрямку. 

– Це справді ти? – вона підняла на мене очі. 

Не з надією. Не з радістю. Просто пусті очі. 

– Так, це я, піднімайся швиденько, ми йдемо звідси. Дуже швидко йдемо. 

Вона вийшовши з такого собі трансу, різко змінилася в обличчі й в поведінці. Вона була вже веселіша. 

– Як ти мене знайшов? – запитала вона по дорозі назад. 

– Не повіриш, просто йшов прямо і наткнувся на тебе. Ми пішли з одним хлопцем шукати тебе й маленького хлопчика. Він на право пішов, а я прямо і от дивлюсь ти сидиш!  

Ми йшли довго й вже повинні були давно вийти до дороги, але ліс не хотів закінчуватися. Щось було в ньому не так, я це відчував всім тілом. Такого бути не повинно. Але мене це не так лякало, як дивувало. Хоча чому я дивуюсь? Безкінечний ліс це не саме жахливе, що мені довелося тут бачити. От, уже ми повинні були вийти, але наткнулися на густі кущі, яких тут взагалі бути не повинно. Я ж тут ходив до цього, і їх не було, а вирости за пару днів вони не могли. Десь далеко позаду почулося ревіння. Мій ліхтарик заблимав. Добре, що не вимкнувся. 

– Що це було? – тихенько запитала Лєра. 

– Не зважай, – відказав я. – Ідемо далі. 

– Через кущі? 

Я кивнув головою. Кущ був колючий, через що ми в двох подряпали руки та ноги. Поки проходив повз них, перечепився через гілку й задів легенько щоку. Боляче. Ліхтарик випав з рук. Він світив прорізуючи темряву спереду. В метрах двісті виднівся силует чогось великого. Я взяв його в руку, й посвітив. І справді. Там, може метрах у 200 стояла похилена стара хата зроблена з дерева. Дах в деяких місцях провалився, у стін деяких дошок не було зовсім. На вигляд, я даю їй років зі ста.  

– Щось я її тут не пригадую, – кажу я. 

– Ти її не пригадуєш тому, що її тут ніколи не було. Звідки вона тут взагалі стоїть? 

– А я звідки знаю? Пішли подивимось що там всередині. 

Йдемо ми тихо, намагаємось сильно не шуміти. І от, ми стоїмо перед дверима. Вони були прочинені. Мені здалося дивним те, що хата ця, стоїть лише чудом, бо вона була в такому жахливому стані, що здавалося можна легенько по ній стукнути рукою і вона розвалиться, а вікна стоять. Всі вікна цілі, жодне не побите. Біля дверей відчувався жахливий сморід. Мене ледь не знудило. Глянув на Лєру, вона оглядалася по сторонам і терла руки, чи то від нервів, чи то від холоду. Заходити всередину враз перехотілося. Але щось мені підказувало, що треба. І я відкривши двері зробив перший крок. Я звичайно джентльмен, міг би пропустити першу Лєру, але через цей жахливий сморід, подумав, що краще хай вона тихенько стоїть собі на вулиці й дихає свіжим повітрям. В хаті було тепло. Надто тепло. Посвітивши ліхтариком по хаті я помітив пічку, а в ній сидить зв’язаний рудий хлопчик. В нього була подерта брудна сорочка, руки в синяках, очі перелякані, весь він був у сажі. Зліва стояв столик з різними пляшками й сушеними травами, а з нього тирчав старий іржавий ніж. Серед них я побачив гілку гліцинії. Прямо під столом лежала залізна коробочка. Замку на ній не було. Справа лежали якісь великі ганчірки. Сірі ряднини наче. Малому, я показав пальцем, щоб сидів тихо, а сам я почав ходити всередині. Були одні двері зліва від пічки. Всередині кімнати щось світилося жовтим кольором. Наче лампа. Хтось був там. Він шарудів стоячи біля столу й рубав сокиркою чиюсь руку. То був Гурген, який лаявся про себе. Він стояв замазаний людською кров’ю й щось не зрозуміле бубнів собі під ніс. Я поки що не наважувався заходити туди. Взявши тихенько ніж, я пішов діставати малого. Переляканий, він не хотів навіть вилазити з пічки, але мені все таки вдалося дістати його звідти. Вивів його на вулицю, й сказав Лєрі чекати на мене разом з Микитою. Мені враз стало дуже цікаво, що знаходиться під тими ряднинами. Від них доносився страшенний сморід, від якого аж очі сльозилися. Присівши над ними я легенько кінчиками пальців відтягнув їх і застиг. Там лежали трупи тих самих міліцейських, які приїжджали тоді на виклик. У одного з них не було руки. Шкода, що так вийшло. Але тепер я зрозумів, хто вбивця в цьому таборі. Буду з собою чесний, я багато думав про те, що як дізнаюсь хто кошмарить цей нещасний табір, то я його вб’ю і збережу тим самим чимало життів. І от настав момент істини. Тільки зараз в мені проросло насіння сумнівів. Чи справді я можу забрати чиєсь життя? Чи хватить в мене духу? От наприклад бити людей я вважаю не правильно, але іноді треба, а от вбивати...  Навіть не знаю. Просто потрібно виключити власні емоції і зробити це. Ну, пішов. Ставши навпроти дверей, я тільки й чув, як він лається з кожним ударом по руці. Наче все обдивився, про мене він не знає, та й у трохи прочинені двері не видно, щоб він спішив кудись. Я знаю, що сьогодні він помре від моєї руки. Перед цим, мені стало цікаво, що лежить всередині тієї залізної коробочки. Я тихенько, як мишка, взяв її у руки й відкрив. Там лежав щоденник. Не довго думаючи, взяв його з собою. Цікаво, що він туди писав. Почитаю, як піду звідси геть. Відчинив двері тихенько. В кімнаті не було його.