Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Куди ж ти один підеш? – питала в мене моя вожата. 

– Все буде нормально, я дам собі раду. Я знайду їх 

– Ти чув? Там щось вило. Олена, як думаєш, це собака? – заговорила її подруга. 

Олена подивилася спочатку на неї, а потім перевела очі на мене. Я захитав головою. 

– Якщо ви не проти, то я хотіла б поговорити з Мішою на одинці. 

Ми відійшли в коридор, що був зліва від нас. Там було тихо й нікого не було. 

– Це виключено. Ти залишаєшся тут, ідуть тільки дорослі. Там собака виє. Я за тебе відповідаю. 

– Ви старша від сили на декілька років. Мені дев’ятнадцять, нагадую, якщо забули. Це перше. А по друге, вийшовши звідси, ви навіть не знатимете, що на вас там очікує. 

– Що означає «ви навіть не знатимете, що на вас там очікує»? Ти маєш на увазі вбивця, про якого ти розказував? 
За вікном знову заревіло і ми, як ошпарені відскочили від вікон. Знову почалися крики з залу. 

– Це схоже на собаку? Або на людину? Ні. Це щось потойбічне, я не знаю, як навіть описати що то ходить там, поміж дерев. Воно небезпечне. Це двометрова осатаніла потвора. Монстр. 

– Монстрів не буває...  

– Я також так думав, поки не побачив його вперше. Я біг так швидко, як тільки міг. Воно й вбило Настю. На сто відсотків впевнений що це воно. Але й вбивця також тут є, який буде вбивати потім. Коротше кажучи, якщо щось трапиться, я зможу втекти. А їх треба знайти. Ви нічого йому не зробите. 

– Допустимо що все так, як ти кажеш, то що ти зробиш? 

– Нічого, проте я бігаю швидко. 

– Ти залишаєшся...  

Я перебив її: 

– Один ліхтарик. Мені потрібен один ліхтарик і трішки віри в мене. Просто довіртеся мені. Я знаю, що ви за мене відповідаєте, але в мене все вийде. 

Я пішов. Через декілька хвилин мені дали великий чорний ліхтарик. Світив він добре й далеко. Це добре. Ще й батарейки нові поставили, щоб не тух лишній раз, бо залишитися в цілковитій темряві мені не хотілося. Тоді мій навик бігу мені не допоможе. Мені було по справжньому страшно. Коли я чув цю потвору, в мене було одне єдине бажання, забігти до себе й сховатися під одіяло. Але це треба зробити. Треба йти. Хтось мусить піти. Від думки, що я не з цього часу, мені ставало легше. Я собі вселяв думку, що раз я не з цього століття, то зі мною нічого трапитись не може. І мені справді ставало легше, й не так страшно.  

– Олена, що ти робиш?! – казав один з вожатих. – Ти кого туди відпускаєш? Ти головою взагалі думаєш? 

– Думає, – відказав я, – тому я й іду один. 

– Не один, – до мене підійшов Євген блимаючи ліхтариком. – Я іду з ним. Все буде в повному порядку. Як то кажуть, одна голова добре, дві – краще? 

– Ти впевнений, що ти хочеш туди піти? Там доволі небезпечно...  Може краще залишишся? 

– Та не починай, все буде добре. У двох швидше впораємось. Два сміливих піонери вирушають в подорож! 

До нас підійшла Аліна. Вона дивилася на мене розчарованими очима. 

– Я йду з тобою! – сказала вона. 

Євгена від почутого якось перекосило. 

– Виключено. От ти якраз тут і залишишся! – сказав Євген. 

– Ти взагалі хто такий? Стули пельку дурнику, не тобі кажу. 

Знову почулося ревіння. Світло знову заблимало. 

– Годі! – крикнув я. – Нема часу виясняти хто йде, а хто ні! Аліна, я згоден з ним, ти залишаєшся. 

– Ти мені не указ! – крикнула вона на мене. – Що хочу, те й роблю! 

Я ухватив її за руку й відтягнув від дверей. 

– Я тебе прошу. Не потрібно. Залишся тут. 

Аліна вирвала свою руку й відвернулася від мене. 

– Ідемо? – спитав в мене Женя. 

Я кивнув головою й перший вийшов за поріг. 

– Ну, і який в нас план дій? 

– Спочатку підемо до сцени. Та групка, де пропав хлопчик була там. Там і Лєра з нами востаннє була. 

Ми йшли світивши ліхтариками по всюди, куди тільки діставало світло. Думали, може хтось з них поблизу ховається. 

– Микита! – закричав Євген.  

Я його швидко штрикнув рукою в бік. 

– Ти чого розкричався, ідіот? 

– Гукаю їх! Може хтось відгукнеться! 
– Та тихо ти. Робимо все швидко не привертаючи до себе уваги. 

– Чиєї? – запитав він. – Їхньої? 

– Не важливо чиєї. Роби що кажу, раз вже вирішив допомогти. 

Ми пройшлися біля сцени, потім біля їдальні. Їх ніде не було видно. 

– Трясця! – сказав я. – Де ж ви двоє? 

– Мені здається нам потрібно у ліс. 

Я на нього подивився не розуміючи задля чого. 

– Мені здається вони там. Злякалися й заховалися десь серед дерев. Ну ти ж знаєш, як від страху буває. Завмер і стоїш... дивишся в темряву. Не знаєш що тобі робити.