Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Ти мабуть щось плутаєш, – почав я, – ми були в мене.  

– Ну, може я й справді щось наплутав, з ким не буває, правда? 

– Женя, а ти не знаєш, хто тут з хлопців полюбляє квіти? Можна навіть сказати що обожнює й добре в них розбирається? 

Він захитав головою. 

– Ні, таких не знаю. Це тобі до дівчат треба. Не думаю, що тут є якісь хлопці, які захоплюються квітами. 

– Зрозумів, ну добре, не буду заважати. Гарного тобі дня! 

– Давай, сьогодні ще поговоримо! 

Не думаю, що поговоримо. На сьогодні в мене трішки інші плани. Поговорити з дівчатами, може вони про когось потрібного розкажуть. До їдальні підходили по троху люди. А от і мої прийшли. Олена Володимирівна підійшла й спитала чи ми можемо відійти поговорити на декілька хвилин. Я погодився. 

– Слухай, Міша, – вона говорила тручи в спину, не дивлячись на мене, – я хотіла в тебе вибачитися за той ляпас. Я справді не хотіла цього робити, але просто так вийшло й...  

– Все нормально. Можете не переживати. Я все розумію. Емоції. Особливо після того випадку. Мені нема за що вас пробачати, тому вважайте, що цього просто не було. 

– Дякую, Міша, ходімо їсти, поки все не охололо...  Казали, що сьогодні буде смачний борщ з пампушками, – вона лагідно посміхнулася до мене й кивнула у бік їдальні. – А потім підемо на репетицію. Скоро ж виступ і ми повинні зайняти перше місце! 

Попоївши, все було, як вожата й сказала. Ми пішли репетирувати. Репетирували довго. Надто довго, як на мене. Настав вечір, сонце почало заходити й пекло вже менше. Те що почалось потім, заставило всіх, хто був на вулиці швидко бігти в укриття. Почалося все з вітру. Він був настільки сильний, що нагинав дерева, а деякі навіть поламав! Тучі почали згущатись і закривати проміння сонця своєю чорнотою. Це не на жарт всіх налякало, так, як таке явище було взагалі для всіх вперше. Та й для мене також. Вожаті бігали, ловили дітей і старшим казали робити все те саме. Багато хто вспіли поховатися по будиночкам. Хто по своїм, хто по будиночкам табірних товаришів. Пролунав сильний грім. Земля затряслася. Ми швидко почали бігти по будиночкам, але не вспіли. Грім почав бити по всьому. Тільки чудом жоден з небесних списів не попав у людей. На території табору «Конвалія» була одна єдина велика будівля начальства. В ній було багато поверхів, скільки саме, я щось не запам’ятав. Наче їх було чотири. Дуже велика кількість народу побігло туди, так, як це місце було саме найближче. 

– Що ж це твориться? – питала Олена Володимирівна. – Діти, всі на місці? 

Ці два питання звучали з страхом у голосі абсолютно у кожного з присутніх. Світло всередині почало блимати поки не пропало зовсім. Дівчата закричали. На дворі вило, й здавалося вітер все зараз змете, як вовк з казки про поросят здув будиночок з соломи. В один момент все затихло й на вулиці стояла гробова тишина. Світло знову з’явилося. 

– Всі на місці? – питала наша вожата. 

– Та наче всі, – відповів Вадим. – Ну, наші так точно. А стоп, – він затнувся, – а де Лєра? 

– Микита пропав! Ви не бачили маленького рудого хлопчика? Микита! – почувся крик одного з вожатих. 

– Ми йдемо його шукати! – закричали хлопці з однієї з ланок. 

– Ви всі, залишаєтесь тут! – сказала одна з вожатих. – Шукати йдуть лише вожаті, всі інші залишаються в будівлі! Нікому нікуди не йти! Олена, допоможеш? 
– Авжеж, – сказала наша люба вожата. 

Тільки но, вони всі підійшли до дверей, як знадвору почувся страшний не людський рик. Всі знову закричали. Він був настільки грізний, страшний, наповнений люттю, що кров просто замерзала. 

– А це ще що? – тихо говорили один до одного всі. 

– Без паніки, – сказала вожата. – Все буде добре. З ними все також добре. Зберігайте спокій! 

Вона глянула на Олену й кивнула їй у бік, даючи натяк, що треба поговорити. 

– Що робити будемо? – говорила вона. 

Наша вожата не знала що й відповісти. 

– Я не знаю... Треба йти шукати їх. Я так хвилююся за них, аби ти тільки знала. Тільки б з ними було все добре...  Але якщо вони лежать зараз десь там, у лісі...  Холодні...  – по її щокам потекли сльози. 

– Ну, ну, не плач, Олена, заспокійся, – казала незнайома мені вожата, – з ними все буде добре...  

По її голосу можна було легко зрозуміти, що й вона була на грані зриву. Що ще трішки й вона заплаче. В її голосі відчувалася яскраво виражена невпевненість у своїх власних словах. 

– Що ж робити? Треба йти! А що ж то вило? Мені страшно! – доносилося з натовпу. 

Я підійшов до Олени, поклав їй руку на плече й сказав: 

– З ними все буде нормально, – сказав я. 

 Вона підійшла й обійняла мене міцно 

– Звідки ж ти знаєш? Нам треба йти шукати їх поки не пізно бо... бо...  

– Вам не доведеться. 

– Це ще чого? – сказала інша вожата. 

– Піду я. І піду один. 

Всі хто стояли поруч і почули, замовкли й витріщилися на мене. Потім з усіх сторін я чув шепіт.