Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Ну він чималенький, – сказала вона похитуючи щоденником, – але мені читати подобається. Мені от наприклад ніхто квіти не дарив ніколи...  

– Так, не розслабляємся. Продовжуй читати. 

Аліна зітхнула й продовжила вже на наступній сторінці: 

Сьогодні ми гуляли на площі. Він такий милий, коли поправляє волосся. Воно таке чорне, як сажа! Він розповідав мені про те, звідки він, як він живе, що полюбляє...  Говорив про те, яка я гарна в нього, що він мене кохає всім серцем! Це так приємно чути, особливо від любимої людини, яка тобі стала, як рідна...  

Так пройшла година, а все, що я дізнався, це те, що у вбивці чорне волосся. Я був розчарований, але виду не подав. 

– Так ми нічого не дізнаємся. Тільки марно час витратили. 

Я піднявся з ліжка й попрямував до дверей. Позаду мене почувся її голос: 

– Але тут є ще одна сторінка. Під обкладинкою, та ще й з обох сторін написано. Не хочеш прочитати разом? 

Я кивнув на знак згоди. 

Любий щоденнику! Я справді дурепа! Як я могла так вчинити? Моє кохання, подарувало мені сьогодні квіти. Вони були гарні прегарні! Я сказала йому « – Любий, дякую! Дякую за такі чудові квіти! Ці конвалії просто чудові!», а він розсердився на мене й почав кричати. Сказав, що я дурна, бо це не конвалії, а лілії долини! Як я могла цього не знати? Але вони так схожі й водночас такі різні...  

– Ми нічого все одно не дізналися, – я затулив руками обличчя.  

Весь час поки я сидів, Аліна гладила мене по спині. А потім до мене прийшло відчуття, що тут є якась зачіпка. 

– Чуєш, – кажу я, – ану повтори мені момент про конвалії. 

– Любий щоденнику! Я справді дурепа! Як я могла так вчинити? Моє кохання, подарувало мені сьогодні квіти. Вони були гарні прегарні! Я сказала йому « – Любий, дякую! Дякую за такі чудові квіти! Ці конвалії просто чудові!», а він розсердився на мене й почав кричати. Сказав, що я дурна, бо це не конвалії, а лілії долини! Як я могла цього не знати? Але вони такі схожі й водночас такі різні...  

– Він розбирається в квітах...  Скоріше за все він їх любить...  

– Що ти там бурмочеш собі під ніс? – запитала вона. 

– Хлопець Насті любить квіти, й він в них розбирається. Бо конвалії й лілії долини між собою водночас і справді схожі і не схожі. 

– А ти це звідки знаєш? – здивовано питала вона. – Ти також у квітах розбираєшся? 

– Та ні, – відказав я, – це щось таке з біології шкільної пам’ятаю. Але цього мало. Потрібно більше інформації й чим швидше, тим краще. Але це хоча б щось. 

– Ну не засмучуйся! Дізнаємося в неї коли вона приїде! Ну, чого ти? 

– Вона не приїде...  

– Це ще чого? 

Перед тим, як відповісти мені довелося витримати невеличку паузу: 

– Алін, тут така справа...  

– Ну, кажи вже! 

– Насті більше нема, бо...  Її вбили 

 Аліна затулила руками рот і широко відкрила очі: 

– Міша, що ти таке взагалі кажеш?  

– На дискотеці останній, на тій що ми разом були, її понівечене тіло знайшли у лісі. Про це зараз ніхто не хоче розповідати з очевидних причин, тому сказали всім, що її покусав собака і вона зараз в лікарні. 

– Ти жартуєш...  

– Ні, я кажу правду. Це все серйозно. Вбивця – один з піонерів. І я думаю, що це – хлопець Насті. 

– Ти весь час мовчав...  І не сказав мені навіть? 

– Аліна, не починай, – я доторкнувся до її плеча. Вона вдарила мене по руці й вибігла з будиночка захвативши з собою ключі вожатої. – Аліна! Повернись! Аліна! 

Вона мене не чула вже. Затуляючи своє обличчя руками вона побігла геть. Подалі від мене. Ну що ж може це й на краще. Зачинивши своє місце проживання я вийшов на вулицю й вирішив пройтись. Щось все ж таки вдалося дізнатися. Вже не шкодую, про витрачений час. Зустрівся з Євгеном. Він читав книжку на лавці біля їдальні. Побачивши мене, він відкинув її в сторону й підскочив аби привітатися. 

 – Привіт, друже, – він протягнув мені руку. 

– Привіт. 

– А що ти тут робиш в таку спеку? – запитав мене він. 

– Та вийшов пройтися. Подумати. 

– О-о-о-о, це добре. Дуже добре! Сам так роблю, перед тим, як щось робити. От, бачиш, вирішив книжку почитати. Та й також про своє подумати. 

Стоячи поряд з ним, мій ніс уловив легенький запах бузку. Він мені здався таким знайомим, наче я вже десь його чув. 

– А що це за духи в тебе? Гарно пахнуть. Бузок? 

Женя закусив легенько нижню губу й сказав: 

– Ні...  Тобто так, бузок. Мені також подобаються. Мама передала.  

Він витримав маленьку паузу й продовжив говорити: 

– Бачив ти сьогодні з якоюсь дівчинкою в будиночок заходив. Не в свій, мені здається...