Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Віднесімо його у фургон, — сказав Джек. Він схопив голого чоловіка під руки, злякавшись незвичного тепла свіжого трупа. Холодна ніч виправить це доволі швидко. Уже й воші почали полишати свого господаря, юрбою збираючись на скальпі та прокладаючи собі дорогу крізь заплутане волосся. Коли вони з Фанні тягнули тіло задньою кімнатою, Джек помітив хижі чорні цяточки, які стрибали йому на руки, і поборов бажання негайно кинути труп і почати струшувати з себе комах.

Надворі, на подвір’ї стайні, вони закинули тіло до воза і покинули там непокритим, доки Джек запрягав коня. Не варто везти надто теплий труп. Навіть якщо до цього нікому немає діла. Доктор С’ювол зазвичай не ставив питань.

Не питав він і цього разу. Після того як Джек кинув тіло на стіл доктора С’ювола, він знервовано очікував, коли той відкине брезент. Спочатку С’ювол не сказав нічого, хоча він мав зауважити надзвичайну свіжість цього екземпляра. Він підніс лампу ближче, роздивився шкіру, перевірив суглоби, зазирнув до рота. Джек подумав, що ані синців, ані поранень немає. Просто якийсь нещасний п’яниця, якого він знайшов мертвим на вулиці. Такі справи. Потім він з тривогою помітив вошу, що повзала на грудях мерця. Зазвичай вони довго не чіпляються за небіжчиків, але це тіло ще було їм цікаве. Чи він бачить? Чи він знає?

Доктор С’ювол поставив лампу і вийшов з кімнати. Джекові здалося, що його не було занадто довго. Але С’ювол повернувся з мішечком монет.

— Тридцять доларів, — сказав він. — Чи можете ви дістати більше таких, як цей?

Тридцять? Це було більше, ніж Джек очікував. Він із посмішкою прийняв мішечок.

— Стільки, скільки зможете знайти, — додав С’ювол, — я маю покупців.

— Тоді я знайду ще.

— Що сталося з вашими руками? — С’ювол дивився на запалені подряпини, які померлий залишив на плоті Джека.

Той одразу ж сховав руки під складки плаща.

— Топив кота. А він був не дуже за це вдячний.

Мішечок монет приємно дзвенів у кишені Джека, коли він правив спорожнілий віз бруківкою. Яке значення мали подряпини на руках, коли ти отримав тридцять доларів? Це було більше, ніж за будь-який інший екземпляр, що він привозив раніше. Він уявляв собі штани, які випирають від монет, увесь час, коли повертався додому. Єдину проблему становили клієнти «Чорного лонжерона», їх і без того бракувало, а тепер, якщо вони продовжать цим займатися, то відвідувачів зовсім не залишиться. Це була провина цієї клятої Фанні. Вона відлякувала їх своїм кепським характером і обмеженою випивкою. Це треба негайно виправити. Спочатку треба проявити більше щедрості. Більше не будуть додавати воду в ром. І, можливо, трохи безкоштовної їжі.

Ні, погана ідея з їжею. Так вони будуть довше п’яніти. Хай ліпше ром тече рікою. Тепер лишалося переконати Фанні, що було неабияким завданням. Але варто було погойдати цим мішечком перед її ненажерливою пикою, і вона сама все зрозуміє.

Джек повернув за ріг і в’їхав у вузький провулок, який вів до подвір’я його стайні. Раптом він потягнув за віжки, змусивши коня зупинитися.

Фігура у чорному плащі стояла перед ним, її силует видавався чорною плямою на тлі бруківки, що була вкрита льодом і блищала.

Джек примружився, щоб роздивитись обличчя. Риси були приховані у пітьмі каптура. Коли фігура почала наближатися, усе, що він зміг розгледіти, був блідий відблиск зубів.

— Ви сьогодні мали багато роботи, містере Б’юрк.

— Не знаю, про що ви.

— Що вони свіжіші, то більше коштують.

Джек відчув, як кров холоне в його жилах. За нами стежили. Він сидів рівно, серце стукало, руки стискали віжки. Цього єдиного свідка вистачить, щоб я гойдався на шибениці.

— Ваша дружина не приховувала, що ви шукали легших шляхів заробітку.

Фанні? У що вона, чорт забирай, вирішила вплутати його цього разу? Джек був майже впевнений, що побачив посмішку створіння.

— Що вам треба?

— Маленька послуга, містере Б’юрк. Я хочу, щоб ви декого знайшли.

— Кого?

— Дівчину. Її ім’я Роза Конноллі.

20

У багатоквартирному будинку у провулку Фішері ночі ніколи не були тихими.

Нова мешканка долучилась до них у тісно заселеній кімнаті. Старша жінка несподівано стала вдовою і більше не могла дозволити собі кімнату на вулиці Саммер, персональну кімнату з власним ліжком. Провулок Фішері був тим місцем, де осідали люди, до яких удача поверталася невигідним боком, у кого помирали чоловіки чи зачинялися фабрики, або ті, хто вже були надто старими й огидними, щоб приймати клієнтів.

Цій мешканці не поталанило двічі — вона стала вдовою і захворіла водночас. Її тіло здригалося від страшного кашлю. Удвох з туберкульозним хворим, що помирав у кутку, вони утворили дует, що кашляє під акомпанемент щонічного хропіння, сопіння та шурхоту. Так багато людей було втиснуто до кімнати, що спорожнитися — означало скрадатися навшпиньки серед розкиданих тіл до відхожої бадді, а якщо випадково хтось чіплявся за чиюсь витягнуту руку чи наступав на палець, то міг у відповідь отримати не лише стогін, а й відчутного копняка по гомілці. А наступної ночі годі було і мріяти про сон, бо тепер його власний палець мав сплатити покуту.

Роза не спала. Лежала і слухала хрускіт соломи під невгамовними тілами. Їй дуже кортіло у туалет, але вона так затишно влаштувалась під ковдрою і зовсім не хотіла вилазити. Намагалася заснути, плекаючи надію, що потреба вщухне сама по собі, але Біллі раптово заскиглив, а його руки сіпнулися, наче він хотів за щось ухопитися під час падіння. Роза дозволила його жахіттю минути і не стала будити хлопця, бо це б лише викарбувало сон у його пам’яті. Десь у пітьмі вона почула шепіт, а потім шурхіт одягу і приглушену пристрасть двох тіл, що рухалися разом.

«Ми не кращі за тварин у скотарні, — подумала Роза, — змушені жити вкупі, псувати повітря і спаровуватися привселюдно».

Навіть нова мешканка, яка зайшла з