Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Слухаючи Катю, Степан починав захоплюватися нею. Вона зробила складну роботу, вийшла на жертву тих псевдо лікарів. І найскладніше — розповіла жахливі новини вдові. Досить скоро йому і самому доведеться сказати трьом родинам, що їх діти вже не повернуться. Він зітхнув, такі речі розповідати дуже складно.

— Що було далі? — відізвався Андрій, який робив записи того, що розповідала дівчина.

— Після моїх слів Марина знову заплакала і досить довго не заспокоювалася. Я відчувала жахливу провину, тому ще трохи посиділа. Коли їй стало краще, я попросила вибачення і пішла. Тільки тоді, коли вийшла на вулицю, прийшло усвідомлення, як важко їй було чути такі слова. І мене знудило в найближчий квітник. Коли стало трохи легше, я поїхала додому, — Катя розвела руки, показуючи, що ось так закінчилася її подорож. — Інші піддослідні теж померли. Після цих новин ніякої нової інформації не було, тож я почала чекати і моніторити інтернет на щось незвичне.

— І знайшла?! — Андрій більше стверджував, аніж питав.

— Так, десь місяців зо три тому вони знову з'явилися. На їх пошук пішло майже півтора року. А виринули вони досить ефектно і незвичайно, як на мене. В інтернеті почала з'являтися реклама. Нова компанія по виготовленню обладнання для ігор — «Реальність Ати».

— Теж якийсь давньогрецький бог? Не чув про такого, — поцікавився Степан.

— Так. Давньогрецька богиня плутанини свідомості, нестями, нещастя, безрозсудних вчинків, злочину. Якщо коротко, вона впливала на розум людей, плутала їх свідомість і змушувала робити погані речі, — Катя розповіла те, що сама дізналася в інтернеті кілька місяців тому.

— Тоді зрозуміло, чому саме її обрали для назви, — кивнув Степан, — продовжуй, будь ласка.

— Мені здалася ця назва дивною, а коли дізналася, що то давньогрецька богиня, одразу все зрозуміла. Я намагалася одразу їх знайти, але тоді була, щось типу, підготовка до відкриття. Тож я чекала, і десь через тиждень нарешті з'явився сайт, але там нічого цікавого не було. Загальна інформація, що вони виготовляють новий прилад віртуальної реальності, який надасть нові відчуття в іграх. І пропонували заповнити форму, щоб людині відправили прилад для тестування. Я заповнила.

— І тобі його відправили?

— На жаль — ні. Думаю, у них є база даних піддослідних, чи, можливо, вони за якимось іншим критерієм відбирали, не знаю.

— А що було у формі, яку ти заповнювала? — поцікавився Андрій.

— Прізвище, ім'я, вік, стать, місто проживання, хобі, які ігри подобаються, скільки часу проводжу за комп'ютером. Ще були питання, працюю чи навчаюсь. А-а-а... Ще були запитання щодо характеристик комп'ютера.

— І ти відповіла все так, як є насправді?

— Ем, так!

— Тоді зрозуміло. Дай здогадаюся, ти в комп'ютерні ігри не граєш?!

— Чому? Граю!

— В які?

— Ну там... Sims, чи в гонки, Need for Speed.

— От і відповідь, чому тобі не прислали пристрій. Такі ігри не переносять у віртуальну реальність. А навіть якби переносили, довго в них зазвичай не грають. Потрібна якась напруженість у грі, щоб гравці залишалися надовше.

— Як тобі вдалося на них вийти? — Степан перервав розмірковування Андрія, які в цій ситуації були вже не такими важливими.

— Десь тиждень я чекала на посилку, але мені її не відправляли. Тим часом на сайті почали з'являтися захоплені відгуки гравців з усієї України. Але про самого виробника мало що було відомо, тож мені залишалося чекати. І десь з середини жовтня почали з'являтися повідомлення в Фейсбуці та інших соціальних мережах про зникнення підлітків. Різні міста та області, різні дні та час доби. На перший погляд, їх нічого не пов'язувало. Але у мене був список імен тих, хто залишав відгуки на сайті «Реальність Ати». Багато імен збігалося. Ще десь через тиждень почали з'являтися повідомлення про те, що деяких підлітків знаходили мертвими. Когось у лісі, когось у полі, деякі лежали в канаві біля дороги. Кількох підлітків знайшли у покинутих хатах з ноутбуком та зарядними станціями. Вони грали, доки не померли. Але більшість підлітків так і не знайшли.

— І чому ти приїхала аж сюди?

— Я зрозуміла, що ті підлітки кудись намагалися дістатися, тож я купила мапу в магазині і почала помічати тих, кого вже знайшли. Я відстежила напрямок їх руху. Ну, як відстежила... Всі вони були з різних областей, але рухались приблизно в одну конкретну точку. Не знаю чому, але ці начебто вчені, які розробляють всі ці прилади, рухаються на захід. Спочатку Полтава, потім Черкаси, тепер Вінниця.

— І все це ти зрозуміла, поставивши мітки на карті? — захопленню Степана не було межі. Дівчина проробила просто величезну роботу.

— Ну-у... За допомогою лінійки та олівця я провела лінії на карті. Вони не зійшлися у одній якійсь точці, але перетиналися вони у Вінницькій області.

— А на кого ти вчилася?

— Моя спеціальність? Туризм.

— Тобто, ти хочеш сказати, що без всілякої підготовки в поліції чи ще десь, ти ось так просто вийшла на тих, хто ставить досліди на людях?! — Степан хотів вірити, але це було аж занадто ідеально.

— Ну, нас же навчали підбирати для кожної людини ідеальні маршрути для туристичних поїздок, — Катя посміхнулася і знизала плечима.

По цих жестах Степан зрозумів багато того, що Катя не договорювала. Він «прочитав» їх так: «Ну вибачте, але ось така я допитлива та вперта». Катя почала імпонувати детективу.

— Тож шматочки якось самі собою сходилися. А коли усі шматочки закінчилися, а нової інформації не було, я сіла на поїзд і поїхала. В середині листопада я приїхала у Вінницю і почала чекати новин. Підлітки продовжували зникати, деяких знаходили. І, судячи з моєї мапи, вони все так само рухалися до Вінницької області. А вже наприкінці листопада кілька підлітків зникло тут, у Вінницькій області. Це був ідеальний шанс швидко знайти лігво цих... вчених.

— І як ти знайшла потрібне місце, якщо тіла підлітків ми знайшли лише позавчора? — цього Андрій не розумів.