Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Я ж кажу, підлітки зникали в різних містах Вінницької області. Мені було потрібно лише відстежувати нові повідомлення про розшук через соціальні мережі. І ось, якраз два дні тому, з'явилося нове оголошення про розшук дівчини. Я одразу поїхала в те селище, щоб розпитати батьків.

— Ти про містечко Кочедижник кажеш? — вирішив уточнити Степан.

— Ні, не чула про таке, — помотала головою Катя.

— Як не чула? Ми тебе недалеко від нього, в лісі, знайшли.

— Я і кажу... — Катя трохи підвищила голос, наголошуючи на тому, щоб її не перебивали. — Приїхавши в те селище, я зустрілася з батьками зниклої дівчини, сказала, що у мене сестра теж геймер, і вона теж зникла. Я сказала, що, можливо, вони знайомі і десь грають разом. Тож я дізналася, коли та дівчина зникла, у що була вдягнена. Тоді поїхала шукати її найближчими дорогами та іншим містечкам. Таксист, що мене возив, багато заробив в той день... Ближче до вечора, коли почало сіріти, я помітила шапку та рукавички трохи в стороні від дороги, біля дерев. По опису батьків саме в них була та дівчина. Я заплатила таксисту і пішла в ліс, сподіваючись знайти якісь сліди.

— І таксист не поцікавився, чого це ти вночі йдеш у ліс? — здивувався Андрій.

— Поцікавився. Я сказала, що це залишив мій хлопець, так би мовити, помітив місце для романтичної прогулянки. І скоро він повинен приїхати.

— Думаєш, він тобі повірив?

— Думаю, що не повірив. Але мені все одно, він від мене відчепився та поїхав, а я пішла шукати ту дівчину. Якийсь час я думала, що правильно йду по її слідах. А коли стало зовсім темно, я зрозуміла, що загубилася. Зв'язку не було, тож я сподівалася, що повертаюся у правильному напрямку. Час йшов, я хотіла їсти, ставало холодніше, та й втома брала своє. Я притулилася до якогось дерева, спробувала себе розтирати, щоб зігрітися, але це не дуже допомагало. Мене почало хилити в сон, я боролася з ним, як могла. Навіть з'явилися галюцинації, мені здалося, що я бачила білого лиса, що світився, — в цей момент Андрій та Степан перезирнулися. — Що?

— Це не була галюцинація, лис справжній. Це дух того лісу.

— Що??? — такого Катя не очікувала почути. — Ти не жартуєш?

— Не жартую! Лис охороняє свій ліс, ти була непроханим гостем.

— Ти точно не смієшся наді мною? — дівчина була збуджена, а погляд став шаленим.

— Ми самі його бачили! — підтвердив свої слова Андрій.

— Тож це правда! Мама казала мені правду! Лис дійсно існує! — на її обличчі з’явилася щаслива посмішка.

— Ти зараз про що?

— Коли я була маленька, мені мама розповідала казку про чарівного лиса, який в дитинстві вкусив мого дідуся. Після того тваринка охороняла мого дідуся завжди, як він був у лісі. Він навіть познайомив дідуся з бабусею і врятував мою маму з дядьком, коли їх вкусила змія в лісі. А перед смертю лис прибіг до дідуся і вкусив його знову. Мама мені казала, що у дідуся був шрам на руці, але після другого укусу слід зник.

— І твоя мама бачила того лиса? — Андрію було дуже цікаво почути цю історію про взаємодію з духом лісу.

— Так, один раз, перед смертю дідуся. Але той лис був рудий, наче вогонь. Вона також думала, що дідусь все це вигадує. Але лис прибіг, щоб попрощатися… Після того разу ніхто з моєї сім’ї його не бачив. Хоча ми часто ходили у той самий ліс.

— Це дуже незвична взаємодія духу лісу з людьми, — некромант був у захваті.

— Думаєш, це може бути один і той же самий лис? — з надією спитала Катя.

— Дуже сумніваюся, — помотав головою Андрій, — кожний ліс має свого духа.

На це Катя нічого не відповіла, а просто зітхнула. Вона б хотіла зустріти саме того лиса, якого зустрів її дідусь. Зітхнувши ще раз, вона продовжила:

— Ну, зрештою, я притулилася до дерева і білий лис — це останнє, що я пам'ятаю. Думаю, організм не витримав холоду, і я все ж таки заснула після довгої прогулянки по лісу. А прокинулася вже в лікарні, під крапельницями.

— Ти виконала просто величезну роботу, як для непрофесійного шукача, і зробила її дуже якісно! — похвалив дівчину Степан, намагаючись приховати свій захват.

— Дякую, — Катя зашарілася від почутих слів.

— У лісі знайшли багато тіл, — продовжив детектив, — думаю, і та дівчина буде серед них.

— Це... не дуже приємні новини.

— Згоден, але батьки зможуть поховати дитину за всіма звичаями. Дитина не буде лежати у лісі.

Після цих слів ненадовго запанувала тиша, яку перервала Катя:

— Так, і що нам робити? Як нам їх зупинити? Треба знайти їх лігво у тому лісі.

— Для початку треба зрозуміти, з чим ми маємо справу, — замислившись відповів Андрій.

— А хіба я щойно не відповіла на те, кого ми шукаємо?! — Катя була збита з пантелику.

— Так, відповіла. Але я думаю, що ці люди не ті, ким є насправді.

— Тобто? Шахраї? Це і так все зрозуміло! — з'явилося помітне роздратування.

— Тут дещо складніше... — ухильно відповів Андрій.

— Я готова послухати, — Катя схрестила руки на грудях і переводила погляд то на одного, то на іншого чоловіка.

Степан збирався з думками, намагаючись підібрати слова, які б могли все пояснити, але не знав, з чого почати і як все правильно подати. Андрій відповів першим:

— Приблизно пів року тому я вийшов на одну досить дивну істоту. Ця істота живилася життям своєї жертви. Істота була схожа на найзвичайнісінького чоловіка. Але цей чоловік за допомогою дуже сильного артефакту, а саме — обручки, витягав життя зі своєї дружини.

— Почекай, я правильно тебе розумію: ти хочеш сказати, що якийсь демон вселився в чоловіка, щоб той вбив свою дружину? — Катя не очікувала такої дивної відповіді.

— Частково. То був не демон. Якась невідома мені та іншим істота.

— Кому — іншим? — приєднався до запитань Степан.

— Вищим духам, які мені допомагають та навчають. І є ще один друг, який час від часу з'являється мені у снах.