Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Що за вищі духи, про що ви взагалі балакаєте? — через стрес дівчина почала говорити голосніше та швидше.

— Катю, будь ласка, повільніше і не треба так кричати. Ми тобі казали, що я некромант. А вчора ми розмовляли в часовому пузирі, для нас час йшов інакше, аніж для інших. В той час, як ми розмовляли, інші люди, що були недалеко від нас, наче застигли у часі.

— Я не розумію... я думала, ви тоді пожартували наді мною... — Катя остаточно розгубилася.

— Це правда, він і зі мною таке робив, — підтвердив слова Андрія Степан.

— І як це було?

— Він зникав прямо переді мною. І я через нього зламав руку...

— Що? О, Боже... давно це було? Ви теж довго шукаєте цих людей?

— Два дні тому, — чоловіки переглянулися.

— Тепер я взагалі нічого не розумію, твоя рука наче ціла, — здавалося, що над нею знущаються. Вона відчувала втому, як фізичну, так і емоційну. Катя відсунулася на ліжку і обперлася об стіну.

— Довга історія... — почав Андрій, — якщо коротко, то ми познайомилися два дні тому, коли пішли до лісу в пошуках зниклих підлітків і тих людей, яких ти шукала. Через мене Степан зламав руку, я її зцілив.

— Тож ти ще й цілитель?!

— Ні, я — некромант. Але можу лікувати щось просте, треба знати лише правильні слова. Отже, ми пішли до лісу і знайшли там тебе. Нас привів лис, той дух лісу. Очевидно, він розумів, для чого ти прийшла. Тож твій порятунок дав нам деякі відповіді. І тепер ми знаємо, куди нам рухатися. Залишилося лише зрозуміти, що за істоти насправді це роблять.

— Так, а що ти там казав про істоту, на яку вийшов? — змінив напрямок розмови Степан.

— Вищі духи не знають, що це таке, так само як і мій друг зі снів. Я не встиг вистежити істоту раніше, тож потрапив лише на похорони молодої дівчини. На жаль, він зміг забрати її життя і зник. Але це не перша його жертва, і, думаю, що не остання. Тому я і вважаю, що ці люди — не зовсім люди. Треба зрозуміти, навіщо вони все це роблять.

— А той друг з твоїх снів, він з'являється лише тобі?

— Не знаю, може ще комусь з'являється. Точно сказати не можу. А що?

— Та ні, нічого, — Степан згадав дивне відчуття, наче за ним спостерігали, коли він дрімав у поліційній машині.

— Тобто, якщо я вас правильно зрозуміла, той лікар, який ставить досліди, насправді не людина? А якась істота, яка вбиває людей?!

— Ну десь так... — Андрій знизав плечима.

— Якась дурість... — Катя зітхнула. — І що нам робити? Як його зупинити?

— Зібрати більше інформації.

— І вибратися з лікарні, — додав Степан.

— Так собі план, — дівчина скривилася.

— Починаємо з невеликих кроків і будемо просуватися далі, — знизав плечима журналіст.

— Та ще треба сказати батькам, що їх діти вже не повернуться...

— Ми гаємо час, вони можуть зникнути в будь-який момент, — Катя була дуже збуджена після того, що дізналася.

— Поки там поліція займається ексгумацією тіл, — Степан розмовляв досить спокійно. — Думаю, у нас є день чи навіть два. Поки вони там, ми не можемо продовжити пошук. Я правильно кажу? — він звернувся до Андрія.

— Так. Треба рухатися з тієї точки, де ми знайшли тіла. Можливо, мені вдасться щось вловити.

— Це якась маячня... Але якщо що, то я з вами. Хочу особисто забити кілок у серце тієї істоти! — Катя сама собі не вірила, що каже ці слова в голос.

— Не думаю, що то вампір, але ми тебе зрозуміли, — Андрій посміхнувся.

— Тоді завтра продовжимо, — Степан зліз з ліжка, розім'яв спину.

— Гаразд, — погодилася дівчина.

— Тоді до завтра, — попрощався детектив.

— Гарного вечора, — сказав Андрій, виходячи з палати.

— Навзаєм, — Катя залишилася сама в палаті. Відчуття втоми взяло гору, і вона лягла на ліжко, щоб відпочити і подумати про те, що вони обговорили сьогодні.

Андрій допоміг Степану дійти до його палати.

— Думаєш, це схожа істота на ту, на яку ти полював? — поцікавився детектив.

— Не буду цього відкидати. Наш світ повільно змінюється, безглуздо думати про те, що монстри не адаптуються під нас. Уяви, скільки є істот, про яких ми чули і про яких складали казки. А скільки таких, про яких ми навіть не чули? І всі вони десь поруч.

— Навіть не хочу про це думати...