Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Ну нарешті я вас дочекався... — Степан стояв перед кабінетом лікаря з самого ранку.

— Ну ось, я прийшов. А ви хто? — лікар намагався згадати, що це за чоловік стоїть перед дверима.

— Степан Земко, мене привезли зі струсом мозку.

— А-а-а... Точно, згадав, вас привезли у суботу, коли я збирався вже їхати додому. І вчора ви змусили медсестру мені подзвонити. Що ви хотіли? — лікар був ввічливим, але вже відкрив двері і сподівався швидко зникнути в кабінеті.

— Я хочу піти. Я хочу виписатися.

— У вас струс мозку, я призначив лікування. Ви не можете просто так піти. Ви розумієте, що без лікування і дотримання режиму у вас в майбутньому можуть початися проблеми?!

— Так, знаю! То напишіть мені ліки, які мені потрібно пити чи колоти, і я поїду додому, — він переминався з ноги на ногу, не в змозі просто так стояти на місці.

— Крім того, вам потрібен спокій, без навантаження вашого мозку.

— Я обіцяю, що найближчими днями закінчу справи і буду вдома спати, чи, може, дивитимусь фільми.

— Ні, так не піде. Я за вас відповідаю, і ви повинні залишитися в лікарні, доки не пройдете лікування! — лікар подивився на годинник. Йому потрібно було підготуватися до робочого дня і зробити ранковий обхід пацієнтів.

— То дайте мені форму відмови від лікування! Я напишу вам такий папірець і поїду у справах.

Лікар зміряв Степана поглядом. Цей пацієнт йому не подобався. Йому вже траплялися такі люди, які постійно були у справах. Він знав, що рано чи пізно, цей пацієнт повернеться, але тільки коли з'являться нові, більш серйозні проблеми.

— Йдіть у палату, я до вас зайду, — після цих слів лікар зник за дверима.

Постоявши ще хвилину під дверима, Степан все ж таки повернувся до своєї палати і вже там чекав лікаря. Той з'явився лише через сорок хвилин з медичною карткою.

— Отже... — лікар переглянув кілька сторінок. — Струс мозку... Мені сказали, що ви впали та вдарилися головою.

— Так і було, — підтвердив Степан.

— А як щодо синця, який прикрашає вашу щелепу? Теж заробили, коли впали?

— Ні, — спокійно відповідав детектив, — поява цього синця і стала причиною падіння. Мене вдарили і я впав, — пояснив він.

— Не хочете написати заяву в поліцію та зняти побої?

— Ну, думаю, в поліції знають, — Степан не втримався і засміявся. І тут же відчув прострілюючий біль у щелепі та в голові.

— Щось не так? — лікар помітив, як скривився пацієнт.

— Нічого страшного, вже минулося. То що, можу я їхати? — біль дійсно трохи вщух, але повністю не зник.

— Я б настійно рекомендував вам залишитися!

— Як тільки зможу, так одразу і зроблю! — запевнив він лікаря.

— Я вас попередив!.. — лікар дістав з картки ручку та два листки. Один порожній, а інший з шаблоном на відмову від лікарняного. — Напишіть те саме, але вкажіть своє прізвище та ім'я, а також сьогоднішню дату. Занесете мені, візьмете виписку з потрібними ліками на посту медсестри і можете йти.

— Дякую, скоро занесу!

Лікар відкрив рота, щоб щось додати, але так нічого і не сказав. Він мовчки вийшов з палати.

Як тільки двері зачинилися, Степан сів перед тумбочкою і почав писати відмову від лікування. Він відчував, як після сміху в голові піднявся тиск. Але він сподівався, що вже досить скоро Андрій допоможе прибрати проблему та всі симптоми.

Вже за п'ять хвилин він віддав заяву, забрав виписку з ліками і вийшов з відділення. Степан подзвонив Андрію і попросив, щоб той під'їхав та забрав його. Машина Степана все так само стояла в Кочедижнику, тож хтось повинен був його підвезти. І доки він чекав машину, спустився до Каті, яка читала новини у телефоні.

— Привіт, до тебе можна? — зазирнув Степан у палату.

— О, привіт, — дівчина посміхнулася, — заходь.

— Я ненадовго. Скоро під'їде Андрій, — він сів на ліжко напроти Каті.

— Тебе вже виписують? — обличчя виразно показувало здивування і шок. — Ти наче казав, що в тебе струс мозку.

— Я наполіг на тому, що мені час залишити лікарню.

— А що, так можна? — Степан вважав, що Катя не може здивуватися сильніше, але їй це вдалося. Очі мало не викочувалися з очниць, та ще й рот залишився відкритим.

— Якщо переконати лікаря, що будеш виконувати всі рекомендації, — тепер і Степан посміхнувся.

— І все?!

— Ну, ще треба написати відмову від лікування, тим самим знявши відповідальність з лікаря, — тепер він тихенько засміявся.

— А-а-а... — трохи розчаровано відповіла Катя, зрозумівши, що і сама могла здогадатися.

— Вибач, не зміг втриматися, — він продовжував посміхатися.

— То куди тепер? Додому лікуватися? — останні слова Катя проігнорувала.

— Ні, в Кочедижник. Треба повідомити батькам хлопців жахливі новини.

— А хіба поліція вже закінчила пошук?

— Ще не знаю, може і ні. Але батьки зможуть розпочати процедуру впізнання тіл. Та й ми підготуємося. Треба буде починати діяти, як тільки поліція закінчить. До речі... — Степан підняв вказівний палець вгору, наче щось згадав, — я для чого зайшов... Ти ще маєш намір притиснути того покидька, якого ми шукаємо, до стіни?

— Ще й як!..

— Не бажаєш приєднатися до нас? — Степан і так знав відповіді на всі питання, які ставив, але йому було потрібне усне підтвердження, щоб напевно знати, як йому діяти далі.

— Так! Зараз? — трохи розгубилася Катя. — Дай мені трохи часу, я спробую виписатися з лікарні, як і ти.

— Ні, не зараз. Сьогодні, у батьків тих хлопців, ти не потрібна.

— А що як поліція закінчила з пошуком тіл? Ви напевно без мене почнете, а я навіть не знаю де знаходиться те містечко... Як ти там казав?

— Кочедижник. Не хвилюйся, без тебе не почнемо! Дай мені свій номер телефону і скажи, де ти зупинилася у Вінниці. Щоб ми могли тебе швидко знайти, якщо тебе випишуть до нашого повернення.

— Давай свій телефон, — вона простягнула руку і взяла смартфон Степана. Вже через кілька секунд її телефон задзвонив. — Я кинула виклик. А адресу напишу в якийсь месенджер. Сподіваюся вони в тебе є?! — вона посміхнулася.