Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зробила дещо, чого не робила ніколи раніше. Я постукала у двері готельної кімнати Одрі. Вона здивувалася, побачивши мене, але запросила увійти. Вони з друзями грали в карти та дивилися телевізор.
— Коли я була вашого віку, — сказала я, — то теж була спортсменкою.
Очі Одрі вилізли з орбіт.
— Ви, дівчата, такі щасливі та гарні. Ви знаєте, як це — мати міцне тіло. Працювати до сьомого поту. Бути командою. — Я сказала їм те, що вічність тому сказав мені мій вчитель балету. — Будь-яке ваше піднесення в житті завжди йтиме зсередини.
Я побажала на добраніч і повернулася йти до дверей, але перед тим, як вийти, зробила високий мах ногою. Очі Одрі спалахнули гордістю. Її друзі плескали та кричали. Я раптом не тиха мама з дивним іноземним акцентом. Я стала танцівницею, спортсменкою, мамою, чия донька в захваті від неї. У душі я пов’язувала це почуття гідності та піднесення з відсутністю Бели. Якщо я хотіла відчувати подібне сяйво частіше, ймовірно, я маю й частіше бувати без нього.
Цей голод, прагнення до себе запалювали мене і в навчанні. Я була ненажерлива, весь час у пошуках нових знань, у пошуках поваги та схвалення, які мали переконати мене, що я чогось варта. Я ночами просиджувала над завданнями, які насправді вже були цілком такі як треба, бо боялася, що вони будуть недостатньо досконалі чи просто хороші. Коли на початку семестру професор з психології оголосив нашій групі, що він не оцінює краще ніж на C, я пішла до його кабінету, оголосила йому, що завжди отримую тільки A, та запитала, що я маю робити, аби моя видатна академічна історія тривала. Він запропонував мені працювати з ним на посаді помічниці та на додачу до стандартної програми отримувати практичний досвід, до якого зазвичай допускають лише студентів, що вже отримали ступінь бакалавра.
Одного разу одна з моїх одногрупниць запросила мене приєднатися до них на келих пива після занять. Я сиділа з ними в темному барі неподалік від університету з келихом холодного пива на столі, зачарована їхнім юнацьким запалом, пристрасними політичними дискусіями. Я захоплювалася ними, захисниками соціального правосуддя та пацифістами. Я була щаслива бути серед них. І сумувала також. У моєму житті цей етап був скорочений, майже відсутній. Індивідуалізація та незалежність від родини. Побачення та романтика. Участь у соціальних рухах, які справді щось змінювали. Я втратила своє дитинство через війну, юнацтво — через табори смерті, молодість — через силування себе не обертатися назад. Я стала матір’ю раніше, ніж оплакала смерть власної матері. Я щосили та якнайшвидше намагалася стати цілісною. Бела не винен у тому, що я обрала шлях заперечення, що я завжди приховувала себе, свої спогади, свої переконання та досвід, приховувала навіть від нього. Та тоді я вважаю його відповідальним за те, що моя здушеність триває.
Того дня за келихом пива одна зі студенток з моєї групи запитала, як ми з Белою зустрілися.
— Обожнюю цікаві любовні історії, — каже вона. — Це було кохання з першого погляду?
Не пам’ятаю, що я їй відповіла, але знаю напевне, що запитання змусило мене замислитися, знову, про кохання, за яким я шкодувала. З Еріком у мене був спалах пристрасті, жар біг моїм тілом, коли він був поруч. Навіть Аушвіц не вбив у мені те романтичне дівча — дівча, яке щодня говорило собі, що зустрінеться з ним знову. Але ця мрія померла після війни. Коли я зустріла Белу, я не була закохана. Я була голодна. А він приніс мені швейцарського сиру. Він приніс мені салямі. Я пам’ятаю, що була щаслива з Белою в ранні роки — коли я була вагітна Маріанною, щоранку ходила на ринок купувати квіти, розмовляла з нею в моєму лоні, розповідала, якою чудовою квіткою вона розквітне. І вона розквітла, всі мої діти розквітли. А тепер мені сорок, як було моїй мамі, коли вона померла, і я все ще не розквітла, все ще не пізнала кохання, такого, яким я собі його уявляла. Я почувалася ошуканою, позбавленою важливого людського обряду, ув’язненою в шлюбі, який став для мене їжею, що від неї я вже не очікую поживи, що нею я вже не сподіваюся втамувати голод.
Моя живильна сила прийшла до мене з неочікуваного джерела. Одного дня 1968 року, повернувшись додому, в поштовій скриньці я знайшла лист, адресований мені, почерк схожий на європейський. Лист був відправлений з Південного методистського університету в Далласі. Імені над зворотною адресою не було, лише ініціали В. Ф. Відкривши листа, я ледве встояла на ногах. «Від одного вцілілого іншій» — було написано у привітанні. То був лист від Віктора Франкла.
Два роки тому, незабаром після ночі занурення у «Людину в пошуках справжнього сенсу», я написала есе, котре назвала «Віктор Франкл і я». Я написала його для себе, це була моя особиста вправа, не навчальна, моя перша спроба розповісти про своє минуле. Сором’язливо та обачно сподіваючись отримати шанс на особистий розвиток, я показала його кільком професорам та друзям, і так сталося, що воно потрапило до університетської газети. Хтось анонімно відправив копію статті до Франкла в Даллас, куди він систематично приїжджав читати лекції ще з 1966 року. Я й гадки про це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибір, Едіт Єва Егер», після закриття браузера.